Війна 2022
Наше маленьке містечко Городок за дні війни прийняв багатьох співвітчизників з інших міст України, де ведуться бої з російськими окупантами. За даними Городоцької міської ради, станом на 9 березня, зареєстровано 255 внутрішньо переміщених осіб, із них 71 дитина. Чимало городоччан пропонують прихисток знеболеним у своїх власних домівках.
Городок.Сіty поспілкувався із жінкою, яка декілька днів тому теж приїхала у Городок. Ірина тікала з Ірпеня на десятий день війни. Через годину після того, як вона виїхала, біля її будинку стояли шість ворожих БТРів.
Життя «до»
Містечко Ірпінь під Києвом завжди приваблювало українців. Гарне, ошатне, курортне місто з великою кількістю парків, воно було відоме на всю Україну ще й Університетом державної фіскальної служби. В останні роки місто почало активно розбудовуватися.
Чимало багатоповерхівок було зведено за останні 7-8 років. Причому, в Ірпені немає жодного стратегічного об’єкту — тільки мирне населення, дитсадки, школи... Так було до війни.
Початок війни
Про початок війни пані Ірина дізналася о шостій ранку. Перша думка — потрібно швидко забрати матір із Києва.
— Почувши перші постріли, ми відразу виїхали по маму. Моя мама — не ходяча, тож сама приїхати б не змогла. Дорогою до Києва бачили, як летіли вертольоти. Потім дізналися, що це намагався висадитися перший десант ворога у Гостомелі, а це місто за декілька кілометрів від Ірпеня.
Удар ворога
Пані Ірина переводить подих. Помічаю, як у її очах відбиваються ті страшні хвилини, спогади стискають серце…
— У першу ніч війни лінія оборони була між Ірпенем та Романівкою, — розповідає далі жінка. — Наші хлопці весь час тримали там оборону. Треба було терміново підірвати міст на Романівку... Звуки артилерії не припинялися. А тієї нечисті ставало все більше. Вони весь час звідкись лізли, як сарана. У той день дуже багато ворожої техніки було знешкоджено. Все робилося для того, аби зберегти столицю.
Об’єднавшись, рятувалися
Поки військові і тероборона захищали місто, люди почали об’єднуватися у групи. Розпочали роботу волонтери: допомагали з продуктами харчування, з евакуацією…
— В Ірпені немає продуктових складів, бо не було в них потреби. Тож за кілька днів ми залишилися без продуктів... Тоді почали об’єднуватися у групи із сусідами. Ділилися останнім. До прикладу, є одна таблетка від гіпертонічного кризу — ми її ділили на декілька частин, — із болем згадує жінка.
У той час багато жителів містечка почали виїжджати і спершу люди їхали до Києва залізницею.
— Я зараз не можу сказати, у яку добу війни ворог розбомбив залізничну станцію. Тоді волонтери почали вивозити людей автобусами. Але ми повинні були не заважати працювати нашим хлопцям — нашим захисникам, теробороні та військам. Тож усі евакуації відбувалися до початку комендантської години. Із 17.00 до 8.00 у жодному разі не можна було виходити з дому, тому що у лісі ховалося дуже багато ворожих дезертирів. Вночі вони починали мародерствувати: лазили по магазинах, людських домівках... І наші військові їх знешкоджували.
Десять діб
Пані Ірина під бомбардуваннями провела десять діб. Усі ці дні вона із мамою була у своєму будинку. Разом із ними були друзі, які мешкали поблизу, на сьомому поверсі багатоповерхівки.
— У приватному будинку безпечніше усім разом. І хоча ми були без світла, без інформації (зв'язок у нас зник на другу добу війни), але разом — спокійніше, — розповідає Ірина. — Ми навчилися за ці дні відрізняти звуки артилерії від «градів». Майже весь час звучала сирена повітряної тривоги, але ховатися нам було нікуди. На десяту добу війни наші друзі вирішили переїхати до себе додому та взяти хоча б якісь речі. Від нас до їхньої квартири було два квартали….
Вони дивом залишилися живі
— Дорогою поряд із їхнім авто влучив снаряд, завалило капот... — розповідає далі Ірина. — Друзям вдалося втекти і добігти до свого будинку. Тим часом не стихав сигнал повітряної тривоги. Вони піднялися у свою квартиру, зібрали речі і швидко спустилися у підвал. А я у цей час сиділа вдома і розуміла, що це уже все... Попрощалася з рідними, бо змоги рятувати себе і маму в мене не було, а саму маму я б не залишила. І найбільше, чого я тоді дуже боялася, — це не бомбардування, а рашистів, які могли увірватися до моєї хати. Бо вони дуже знущаються над людьми…
Перевівши подих, витерши сльози, Ірина продовжує:
— Бог допоміг друзям повернутися до нас. До початку комендантської години залишилося 20 хвилин. У нас було п’ять хвилин на збори. За ці хвилини ми посадили маму в автомобіль і поїхали. У нас не було часу збирати речі. Головне — врятувати душу. Лінія оборони доходила до нашого будинку. Як мені потім сказали сусіди, через годину після того, як ми поїхали, біля нашого будинку зупинилися шість БТРів з окупантами. Від вибухів вилітали вікна у домівках. У багатоповерхівку, де жили мої друзі, влучила ракета. Почався жах. Люди рятувалися, хто як міг... У паніці тікали... А кляті рашисти їх просто розстрілювали – в лісі, в парку, в автомобілях. Моя сусідка із двома дітками бігла… Їх уже немає в живих…
Непереможний народ
Пані Ірина досі не може оговтатися від побаченого. Із мамою вона залишилася у Городку. Її друзі поїхали далі.
— А знаєте, що дивувало у дорозі? Гарне ставлення до нас на кожному блокпосту. Я не знаю, де ті хлопці беруть сили і боронити нас, і ще й заспокоювати. На кожному блокпосту, після перевірки, нам бажали миру і щасливої дороги. Ці дні довели, наскільки ми сильна нація, наскільки ми єдині і що такий народ — непереможний!
