Історія городоччанки, яка стала журналісткою, переїхала у Київ і сьогодні активно займається військовим волонтерством
А ще Ярослава Федораш днями вийшла заміж на барикадах
Девять років тому Ярослава Федораш переїхала у Київ. Дівчина закінчила Городоцьку гімназію (сьогодні ліцей №1), вивчила журналістику у Львівському університеті імені Івана Франка та почала працювати у столичних ЗМІ. У житті, сповненому журналістських буднів, два роки тому вона зустріла його, свого коханого. І ще п’ятнадцять днів тому уявляла свій день весілля, який мав би відбутися 29 квітня.
Хотіла...
«Ми подали заяву у РАЦС на 29 квітня, я завжди хотіла вийти заміж у цей день. Просто хотіла, без логічної аргументації. Хоча чим просте «хочу» не аргумент? Я обирала лаконічну сукню і ресторан для вечері із найближчими після розписки 29 квітня.
Але 24 лютого Путін остаточно з‘їхав з глузду, — пише на своїй сторінці на Фейсбук Ярослава. — Наречений пішов до Територіальної оборони, а я взялася за активне волонтерство та інформаційний спротив. Пріоритети змінилися, чекати більше не було сенсу. Чекати страшно. Це війна, і в тебе є лише сьогодні. І це нові реалії моєї України».
Реалії
Відтак, між зборами, логістикою та службою в ТрО наречені заїхали в РАЦС. Без весільної фати, обручок, попередньої реєстрації... У єдиний РАЦС Києва, що працює під час війни. 3 березня в Україні народилася ще одна сім’я.
— Відсвяткували редбулом, зробили кілька фоток на телефон і поїхали забирати каски та речі від підприємців для ЗСУ, – розповідає Ярослава. — А ввечері вдома повечеряли з нашою волонтерською тусовочкою (чоловікові дав комбат звільнення до ранку), і це був перший вечір, коли ми просто сиділи одночасно за одним столом, на трохи відклали телефони та дуже щиро говорили про просте, чесне і перемогу, яка неминуча.
Фото: facebook
На фронті
Це був восьмий день війни. Сьогодні — п’ятнадцятий. Ярослава із чоловіком не припиняють боротися з окупантами. Кожен — на своєму фронті Але кожен — самовіддано та щиро. Її чоловік із юриста перекваліфікувався на військового.
— І я дуже пишаюся, що мій чоловік зараз у ТрО, — підкреслює Ярослава. — Бо мені не буде соромно відповідати нашим дітям на питання: «А що тато робив, коли була війна?».
Ярослава ж не полишає журналістику: вдень волонтерить у волонтерському штабі швидкого реагування «Ліберальна диктатура», а вночі працює — дівчина є керівником відеопродакшену.
Штаб
— Наш штаб — це п’ятеро дівчат і стільки ж водіїв, які також є логістами та вантажниками, — розповідає Ярослава. — І ми усі за ці дні вже настільки натреновані, що зранку, прокинувшись, відразу збираємо інформацію про потреби, далі йдемо на склад, приймаємо товар, фасуємо все і доставляємо до місця призначення.
Фото: facebook
На постійному контакті із нами — наша городоччанка Алла Рибак, чий син теж зараз стоїть на обороні Києва. Чимало допомоги отримуємо і за її сприяння.
Паралельно координуємо евакуацію людей як із Києва, так і з Гостомеля та Бучі. Постійно з’являються нові підопічні.
Також підтримуємо батьків, чиї сини зараз воюють. Та пріоритет — військові. Будуть забезпечені всім вони — буде спокійно і нам, цивільним.
«Зубасті»
Загалом Ярослава зазначає, що кожен військовий волонтер — це пружина. Міцна, металева, добре амортизуюча, але все ж пружина. І перманентний тиск з усіх боків періодично спрацьовує віддачею, і нервова система мусить спустити пар хоча би слізьми. Та переконана, що після війни стане «зубастішою». Більшість українців стануть «зубастішими», як мільйони піраній, які знищують будь-яку акулу на власному шляху.
— Знаєте, чому ще я люблю волонтерство? — каже дівчина. — Тому що за напливом дзвінків, повідомлень у різні месенджери, відвантаженням і завантаженням, пошуками того, що вже дуже складно знайти, а ще — координацією десятків інших людей, які так само допомагають всім, чим можуть, щоб Україна була Україною — ти просто не встигаєш читати новини. Доходять тільки перевірені. І тривоги від того менше, а віри у всесильність української нації — все більше.
А ще мені зараз хочеться всіх обіймати. Ну, не геть прямо всіх, а знайомих близьких і далеких.
Фото: facebook
Ковід обмежив цю можливість, а війна ще більше загострила бажання. Я й практикую. Тому не дивуйтеся, коли при зустрічі я почну вас «тіскати», не шарахайтеся. Просто під час війни то дуже треба. Люблю Україну і люблю українців! Вірю в нашу армію. Все буде Україна і любов! З нами весь світ.
