Війна 2022
Городок.Сity продовжує збирати свідчення очевидців нелюдських дій рф. До речі, на інтерв’ю із журналістами люди погоджуються радо, прагнучи, щоб увесь світ знав правду про жахіття, які відбуваються в Україні через бездушних окупантів.
Цього разу — розповіді молодих сімей із маленькими дітками, які тікали із міст Ірпінь та Чернігів.
Сім’я з Ірпеня
Молода сім’я Наталії та Віктора має двох донечок. Старшій Маргаритці — дев’ять рочків, її сестричці — сім місяців. Сім’я проживала у своїй квартирі в місті Ірпінь. Маргаритка навчалася у четвертому класі, і ще до 24 лютого її найбільшою мрією було побачити море. Та з того дня, як дівчинка втратила свій дім, вона мріє лише про одне:
— Щоб дяді військові та поліцейські відправили злих росіян на той світ і вони удобряли нашу землю, — каже дівчинка
У страху та холоді
Через злих росіян Маргаритка провела 12 днів у підвалі. У страху та холоді.
— Вони вийшли із підвалу страшенно перелякані, брудні, руки чорні… — розповідає мати Маргаритки. — Коли ми приїхали на Городоччину, дитина не могла нагулятися на дворі. Ми її просто не могли закликати у приміщення.
У підвалі дівчинка сиділа разом із бабусею. Коли почалося широкомасштабне вторгнення російських окупантів, вона якраз у неї гостювала. Це у селі неподалік від Ірпеня.
А тим часом батьки маленької українки з її сестричкою були вдома.
Смертоносні ракети
— І тут ми побачили, як летять дві ракети, — додає Віктор. — Одна зірвалася перед нашим будинком, другу збили ППО. Ми відразу почали збиратися. Кинули документи, одіяло одне, декілька дитячих іграшок, декілька речей. Машину нам родичі дали. Наша уже вибухнула у гаражі.
— Одним із перших в Ірпені зірвали і наш будинок. Немає вже у нас ні гаража, ні сараю… Наш дім, машина – усе згоріло, — важко зітхає Наталія. — Ми не знаємо, що робити далі… Дякувати Богу, що ми всі живі-здорові. До речі, наша бабуся виїхала з останньою евакуацією, а дідусь так і залишився в Ірпені. Сказав, що не залишить собаку та кіз. Хоча там немає ні світла, ні води, ні газу. Лише радіо, яке заряджають від якогось там акумулятора. І телефон, з якого можна подзвонити на секунду.
Життя
На Городоччину молода сім’я приїхала 11 березня. Їх відразу поселили у дитячому садку в селі Лісоводи. Як розповідає Наталія, волонтери забезпечили їх усім найнеобхіднішим.
— Люди дали нам і памперси, і продукти. Дуже теплий прийом. І дуже тут хороші люди, — зі слізьми на очах каже жінка. — Дякуємо їм, що підтримують нас. Бо ми наразі — на роздоріжжі та невизначеності. Уявлення не маємо, як житимемо далі.
А тим часом юна Маргаритка впевнена, що дяді військові та поліцейські її почули. Бо вона цього літа має поїхати на море.
Сім’я з Чернігова
Тиждень тому, 7 березня, на Городоччину приїхала молода сім’я із міста Чернігів: чоловік, дружина та двоє діток. Їхали буквально під обстрілами, бо іншого шансу не було.
Чернігів бомбили безперервно
Постійні обстріли та авіаудари не вщухали. Разом із дітками пані Наталія спершу весь час бігала в укриття, потім сиділи дев’ять днів у підвалі. Та діти від сирості почали хворіти.
— І от одного дня я прокинулася від холоду в квартирі, — розповідає жінка. — Зрозуміла, що тепла уже немає. І тоді ж вирішили: все, їдемо. Я навіть посуд не помила та сміття не винесла. Швидко зібрали деякі речі, сіли в машину і поїхали світ за очі.
Дороги вже немає
Разом із молодою сім’єю поїхала мати та ще одна сім’я із двома дітками. Як розповідає Наталія, на той час із Чернігова виїжджало дуже багато людей. Згодом виявилося, що то був останній день, коли ще можна було виїхати із міста. Тепер це зробити дуже складно. І тієї дороги, якою вони їхали, уже немає.
— У Чернігові в нас дуже багато знайомих залишилося, намагаємося їм додзвонитися, але, на жаль, зв’язку з ними немає, — каже жінка.
Знайшли прихисток
Українці їхали просто подалі від війни. Спершу взагалі, не маючи уявлення, куди. А потім дізналися від знайомого про Городоччину.
— Ми дякуємо Городоцькій громаді за те, що прихистили нас в такі тяжкі часи, створили дуже гарні умови, допомагають всіма речами, особливо найнеобхіднішим для наших діток, — каже чоловік Наталії Сергій. — Місцеві жителі весь час нас запитують, що нам потрібно. Дякуємо, що у такі важкі часи нас підтримуєте…
Донечка Наталії та Сергія посоромилася давати інтерв’ю. А от синочок друзів, які приїхали разом із молодою сім’єю, залюбки поділився з нами своїми мріями.
До слова
Станом на 18 березня у Городоцькій міській раді на облік взято 1376 внутрішньо переміщених осіб. Більшість із них проживають у приватному секторі — у рідних, близьких, друзів чи знайомих. Для тих, хто не має такої можливості, облаштовано місця загального розселення. Як зазначають у міській раді, внутрішньо переміщених осіб, які перебувають у місцях загального розселення, міська рада забезпечує безкоштовно ліжко-місцем і триразовим харчуванням.
