|
|
«Місто-мученик» |
Маріуполь — місто, яке найбільше постраждало від російських окупантів під час повномасштабної війни в Україні. Зараз воно практично знищене. Папа Франциск, через тисячі невинних жертв та зруйновану вщент інфраструктуру, назвав його «містом-мучеником».
Станом на 27 березня у Маріуполі загинуло майже 5 тисяч людей, 210 із яких — діти. Відповідні дані журналістам надав мер міста Вадим Бойченко. Практично кожна будівля у Маріуполі пошкоджена окупантами (за даними мера Маріуполя – 90%). Повністю зруйновано 40% багатоповерхівок та житлових будинків приватного сектору. Зруйновано також чотири медзаклади: три лікарні, одну поліклініку та пологовий будинок. Жорстокий авіаудар Росії по пологовому будинку Маріуполя був опубліковний на передових сторінках закордонних ЗМІ.
Саме у цьому пологовому відділенні народився маленький Михайлик – за декілька днів до бомбардування. Зараз він зі своїми батьками, бабусею та старшим братиком знаходиться у Городку.
Омріяна тиша
Сім’я Захарчуків (прізвище змінене задля безпеки родини) зупинилася в Інституті Богословських Наук. Там вони нарешті знайшли омріяну тишу. Кажуть, це єдине, про що зараз мріють... Старший синочок Іванко вже звик до нового місця та знайшов друзів. Проте здебільшого він проводить час із батьком.
Поки мама та бабуся бавлять меншого братика, він ходить коридорами Інституту, міцно тримаючи руку тата, прислуховується до звуків та мило посміхається мешканцям тимчасової домівки.
Іванко не соромиться незнайомців. Радо знайомиться із городоччанами та розповідає про себе. І поки його маленький братик дрімав, час поспілкуватися із журналістами знайшли і його батьки.
Фото: Городок.City
Пологи під звуки обстрілів
Олександра Захарчук народила другого синочка ввечері 4 березня. Народжувала жінка у тому самому пологовому відділенні, яке розбомбили росіяни. Пригадуючи день пологів, Олександра зазначає, що їй ще пощастило.
— Коли я приїхала у лікарню, там був лише один лікар, який працював вже третю добу поспіль, і необхідні ліки. У медичному закладі не було комунікацій — ані світла, ані газу, ані води… Лише генератор, який медик включав в екстрених випадках, наприклад, коли проводив складні операції. Згодом і той перестав працювати. Тож під час пологів я сама ж підсвічувала лікареві ліхтариком мобільного телефона... Було страшно. Але, дякувати Богові, це були не перші пологи і я знала, що робити… Синочок народився здоровим, — сказала маріупольчанка і підкреслила, що тим жінкам, які народжували пізніше, пощастило менше.
Перший снаряд
Наступного дня Олександру з пологового чоловік забрав додому. Тієї ж ночі на територію лікарні орки скинули перший снаряд. У будівлях повилітали вікна та двері... Наступний жорстокий авіаудар Росії по пологовому будинку Маріуполя стався 9 березня.
Фото: bbc.com
— Будучи без зв'язку, про бомбардування ми дізналися, коли приїхали до лікаря на огляд. Пологового відділення вже не було... Єдине відділення, яке вціліло від авіаудару, — терапевтичне. Та там вже було «м’ясо»... Туди звозили всіх: і поранених військових, і цивільних, і хворих дітей. Там люди народжували і там помирали... Просто в коридорах травматології, якої зараз, швидше за все, вже також немає… — із сумом зазначає жінка.
Жорстока реальність
Загалом, коли почалося повномасштабне вторгнення росії на Україну і у багатьох містах України вже лунали вибухи, у Маріуполі було тихо.
— До нас усе дійшло десь за три-чотири дні, — розповідає далі пан Ілля. – Ми жили у західній частині міста, на першому поверсі багатоповерхівки. З вікна квартири бачив скупчення наших військових і розумів, якою трасою вороги заходитимуть у місто. Це було дуже близько до нашого дому, тому ми з дружиною вирішили переїхати до моєї матері, яка жила у районі, який теоретично не повинні були бомбити… Ніхто ж не очікував, що вони стрілятимуть у кожну будівлю, у кожен дім!..
Голос чоловіка забринів болем і злістю від спогадів про ті страшні події…
— За декілька днів до того у нас було погане передчуття. Ми розуміли, що за день-два може розпочатися повномасштабна війна і нам потрібно було ще тоді виїжджати з міста. Але якось не хотілося вірити в те, що наші передчуття стануть жорстокою реальністю, схожою на фільм жахів, — поділився сумними спогадами голова сім’ї Ілля Захарчук.
Їжу готували на багаттях, у перервах між обстрілами
Згодом і в будинку матері перебувати було вже небезпечно. Сім’я знову переїхала – в інший мікрорайон Маріуполя, ближче до порту. Жили у приватному будинку родичів днів десять.
— Із них п’ять днів – під авіаударами, — додає Олександра. – Найстрашніше було, коли над нами гуділи літаки. Ми сиділи і думали: прилетить чи не прилетить бомба…
Ховалася сім’я у гаражі. Але, як зазначають, це було лише для заспокоєння душі, адже від авіаудару неможливо врятуватись. Якби снаряд впав на вулиці біля дому, то ворота гаража пробило б, як папір.
Та попри авіаудари, багато жителів Маріуполя загинули під обстрілами окупантів.
— У місті не було світла, води та газу. Воду люди носили з криниць, їжу готували на багатті біля будинків, в перервах між обстрілами. І саме під час походу по воду, або приготування їжі багато цивільних гинуло, — каже Ілля Захарчук.
Втеча від війни – замінованою трасою
На 20 день війни сім'я Захарчуків вирішила тікати з пекла.
— Ми виїхали із Маріуполя на власному автомобілі 15 березня. Їхали просто на смерть замінованою трасою, тому що залишатися у місті сил більше не було, — зазначає чоловік. — Та, дякувати Богу, усе обійшлося.
Сім’я доїхала до найближчого поселення. Навіть не потрапила під обстріли. Трішки перепочивши, поїхали у Запоріжжя, звідти — в Умань. Потім товариш Іллі, який був у Городку, запропонував їм приїхати сюди. Так вони потрапили у невеличке містечко, що на Хмельниччині.
— Дякувати Богу, нам вдалося виїхати, бо зараз це зробити практично неможливо. У Маріуполі в нас залишилася мама та сестра чоловіка, які переховувалися неподалік вже зруйнованого драмтеатру, — каже Олександра.
— На зв'язок вони не виходять. Але буквально днями нам повідомили, що з ними все гаразд, — додає Ілля.
Нове життя
Зараз сім'я поволі оговтується від пережитого. Тут, у Городку, Захарчуки зареєстрували новонародженого Михайлика (так, до речі, його назвав братик) і хлопчик нарешті отримав свідоцтво про народження.
Фото: Городок.City
І думають сьогодні молоді українці над тим, як почати все із чистої сторінки.
— Звичайно, ми дуже хочемо додому, але повертатися нам немає куди, — із сумом каже пані Олександра. — Та головне, що ми всі живі та здорові. І віримо в те, що всі негаразди скоро припиняться, а наші діти більше ніколи не втікатимуть від війни.
Р. S. Сім'я Захарчуків безмежно вдячна усім, хто їм допомагав. Усім, хто підтримував і продовжує це робити.
Цей матеріал «Пологи під світлом ліхтарика телефона та втеча замінованою трасою... Історія сім'ї із Маріуполя» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
