Їхали, не знаючи куди. Головне — подалі від пострілів. Історії людей, яких прихистили городоччани

Вони приїхали на Городоччину, шукаючи прихистку. Людям було все одно, де їх розмістять: школа, дитячий садок, гуртожиток… Аби подалі від пострілів.

Без сліз ці люди говорити не можуть. Але саме крізь сльози із душі виходить увесь біль...

Городок.City продовжує збирати свідчення про війну, спілкуючись з українцями, які приїхали із регіонів, де ведуться бойові дії. Далі — історії евакуації українців із Броварського та Бородянського районів Київської області та міста Суми.

Молитимуся за вас усе життя

Сім’я із Броварського району Київської області

Їх четверо: батько, мати, донька та котик. Вони тікали зі свого села 13 березня. До останнього сподівалися, що минеться, і вірили у краще. Але коли окупанти накрили село «градами», думку змінили…

Фото: Городок.City

— 24 лютого о п’ятій ранку ми почули перші постріли. Та потім ситуація більш-менш стабілізувалася. І хоча спершу серед наших односельців була паніка, та ніхто нікуди не збирався виїжджати, — розповідає Катерина із селища Велика Димерка Київської області. — Усе різко змінилося 8 березня. Увечері на трасі Київ-Чернігів наші захисники розбили ворожу колону танків, яка рухалася у напрямку Києва. Дим стояв стовпом над усім селищем.

Чергова колона ворожих танків знову попрямувала трасою Київ-Чернігів...

Вони ввійшли у наші села. Із сусіднього села Богданівка уже нікого не вдалося евакуювати — нікого не випускали. Окупанти попередили: якщо будуть зайві кроки — розстріл на місці. Конкретно у нашому селищі вбили двох чоловіків, які їздили перевіряти блокпости…

Із села родина виїхала 13 березня на власному авто. Їхали, не знаючи куди. Це для них вже не мало значення. Головне — подалі від пострілів.

— Дорогою ми весь час молилися. Нас врятував наш ангел-охоронець, — зі слізьми на очах каже Надія Миколаївна, мати Катерини. – І хоча колона автівок дуже повільно рухалася, та під час руху було лише два постріли. А на блокпостах нас зустрічали наші дуже хороші хлопці. Бажали нам швидкого повернення…

Я молюся за них. За всіх людей, які нас прихистили. Коли приїхали сюди, у Лісоводи, навіть не сподівалися, що нас так тепло приймуть. Правду кажуть про щедрий український народ. Місцеві волонтери допомогли нам і одягом, і продуктами, і добрим словом підтримали. Дуже дякую людям! Від нашої родини, від нашого селища. Від усіх українців. І, скільки буду жити, стільки молитимуся за них та наших військових. Безмежно віримо в Збройні Сили України!

Рятував нас, мешканців квартир, приватний сектор

Сім’я із Бородянської громади Бучацького району Київської області

Людмила із селища Немішаєве Бородянського району Київської області разом із сином теж знайшли прихисток на Городоччині. Хоча спершу вони потягом прибули до Львова, але там, кажуть, тепер дуже важко знайти місце для перепочинку. А вдома залишився чоловік, і зв’язок із ним втрачено…

Фото: Городок.City

— Ми живемо неподалік селища Гостомель. Тож наш район почали бомбардувати вже у перший день війни. Перших два дні ще були вода і світло, а потім усе зникло, — розповідає Людмила, пенсіонерка. — Разом із сусідами з багатоповерхівки почали виходити на подвір'я, біля під’їзду робили грубки, розпалювали вогнища, на тих грубках варили їсти.

Рятував нас, мешканців квартир, приватний сектор — ми хоча б мали, де взяти воду. Так було доти, доки були продукти харчування. А харчів щодня ставало все менше. Магазини ж наші розграбували мародери.

Ми почали думати про евакуацію. Та зелених коридорів нам не давали. Сказали чекати.

І от настав той день, коли нам сказали прийти на евакуацію. Але в перший день ми простояли з пів дев’ятої ранку до пів п’ятої вечора, і нам сказали розходитися, бо автобуси під Ворзелем окупанти не пустили.

Наступного дня ми прийшли на одинадцяту ранку, евакуація почалася десь о третій дня. Було, напевно, автобусів сорок. Нас везли спершу полями, потім — до Києва. Чоловік мій залишився вдома, і зв’язку з ним у мене досі немає…

«Гаряча» телефонна лінія дуже допомогла

Сім’я із Сум

Вчителька початкових класів Віта Андрієнко приїхала на Городоччину із міста Суми. Разом із нею – два синочки та похресниця із мамою. Жінка відзначає вагому роботу волонтерів на «гарячій» лінії для допомоги людям, які тікають із пекла. Завдяки їм жінка знайшла місце для поселення.

Фото: Городок.City

— Найстрашніше сталося тоді, коли поблизу нашого будинку, метрів за п’ятсот, впала авіабомба, яка знищила декілька будинків вщент. Загинуло тоді 20 людей, — розповідає пані Віта. — Наш же будинок стояв неподалік теплопункту, і ми зрозуміли, що там нам бути дуже небезпечно. Адже окупанти луплять, у першу чергу, в об’єкти стратегічної інфраструктури і з кожним днем ставало все страшніше.

Обстріл Сум. 10 береззняФото: ДСНС

Тоді прийняли рішення про евакуацію у перший день зеленого коридору, 8 березня. Та нам тоді виїхати не вдалося. Почалися обстріли з танків, і ми були змушені повернулися назад. Вдалося евакуюватися наступного дня. Оскільки ми їхали з міста Суми на власному авто, весь час підтримували зв'язок із «гарячою» лінією. Саме завдяки операторам ми знайшли місце тимчасового прихистку.

Батьки пані Віти залишилися у селищі неподалік обласного центру. Поки що з ними зв'язок є.

Прихисток на Городоччині

Станом на 24 березня, на Городоччині офіційно зареєстровано 1964 внутрішньо переміщених осіб. Із них 170 проживають у місцях масового розселення людей — у школах, дитсадках та гуртожитках. Там їх забезпечено триразовим харчуванням.

Цей матеріал «Їхали, не знаючи куди. Головне — подалі від пострілів. Історії людей, яких прихистили городоччани» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Читайте також: «Я до останнього сподівалася, що минеться. Та не минулося». Історія городоччанки із Горлівки

Читайте також: Моя евакуація. Розповіді про втечу з пекла

Читайте також: Нотатки очевидця війни із Харкова: «У вогні війни народилася нова європейська нація»