28 серпня у селі Чорниводи проводжали в останню путь Валерія Рижого. Військовий загинув від ракетного обстрілу на Донеччині.
Спогади
«Мені було 17, коли ми познайомилися. Це було щось незабутнє. 11 грудня. Він провів мене додому із дискотеки і, незважаючи на мороз і холод, ми цілувалися до п’ятої ранку. Я прибігла додому і кажу бабусі: «Бабусю, я з таким хлопцем познайомилася! Я закохалася!».
Далі було два роки служби в армії. Я його чекала. Потім ми одружилися. Через рік у нас народилася донечка. І знову я його чекала, бо він продовжив службу в армії за контрактом. І так якось все життя. Моя доля - його чекати: спершу з армії, потім – із заробітків».
35 років у шлюбі прожила Світлана з Валерієм. Тепер його чекати вже не доведеться. Він навіки залишився у рідному селі. У холодній могилі…. Через 10 днів після смерті тіло Валерія Рижого привезли додому.
Фото: Городок.City
Війна забрала життя
Штаб-сержант Валерій Рижий загинув 18 серпня у селі Опитне Бахмутського району на Донеччині. «Загинув під час виконання бойового завдання по виявленню та знищенню сил противника. Отримав травми, несумісні з життям», — так згодом напишуть у його особистій справі. Ті травми, отримані від ненависних окупантів, навіть не дозволили його рідним попрощатися з полеглим. Труну відкривати не можна було.
— Останній раз спілкувався з тестем по телефону десь місяць тому. Тоді він пройшов важкі бої біля Сєверодонецька, — розповідає зять загиблого Героя Олег Шпичак. — Але він був налаштований рішуче. Це був надзвичайно розумний, добрий та хоробрий чоловік. І сьогодні сильний народ незалежної України проводжає в останню путь батька моєї дружини. Він загинув як Герой, загинув заради нас, заради світла, миру і щастя в Україні.
Фото: Городок.City
На захисті рідної землі
56-річний Валерій пішов на війну у перші дні повномасштабного вторгнення. Будівельник із золотими руками чимало років був на заробітках у Польщі, та як тільки росіяни напали на землю його предків, він повернувся в Україну і вступив до війська.
— На таких, як Валерій, і тримаються наші Збройні Сили. Вічна пам'ять Герою, пам'ять, яка назавжди залишиться у наших серцях та душах, — сказав Віктор Пшонко, староста села Чорниводи.
Фото: Городок.City
Останній шлях
Останню дорогу Герою односельчани встеляли пелюстками живих квітів. Того дня горе прийшло не тільки у сім'ю військового, а й в усе село.
— Дуже важкий день для нашого села. Наш однокласник був оптимістом, душею нашої компанії. Чудовий друг, люблячий батько, прекрасний чоловік пішов у небуття… Словами не передати наш біль, наше горе, нашу скорботу, — сказала Алла Данчак, староста класу.
— Це трагедія не тільки для рідних Героя. Це трагедія для всього села, — доповнила односельчанка Тетяна Бардильова.
Від храму до кладовища труну з тілом Героя несли на руках солдати. Ходу супроводжував військовий оркестр. Найважчий момент — прощання, військовий салют. Від звуків пострілів скрикують рідні та ще більше починають ридати.
«Війна забирає найкращих», — почулося серед людей.
