|
|
Три місяці в окупації |
Яке воно, життя в окупації, знає городоччанка з Енергодара Марія Микитенко, яка майже три місяці жила у місті, в якому й досі майорить ворожий стяг, а її рідними вулицями ходять орки та їздить техніка з буквою «Z». У травні українка не витримала життя під прицілом і, пройшовши незліченну кількість блокпостів, все ж доїхала до території, підконтрольній Україні.
Сьогодні вона викладає фізику учням Городоцького ліцею №1, а у перервах між уроками згадує своїх 11-класників та 11-класниць з Енергодару, яких за шкільними партами вже більше не побачить. Далі — історія вчительки, яка пройшла складний шлях до свободи і не втратила віри у світле майбутнє.
55 років тому
55 років тому у селі Пісочна, що на Городоччині, народилася дівчинка Марійка, яку бабуся лагідно називала Марусею. Її мати була дояркою, а батько — військовим. Тому сім’я постійного місця проживання не мала.
Після п’яти років життя на Городоччині вони переїхали у місто Мукачеве Закарпатської області, потім — у Білорусію, а пізніше — аж у Казахстан. Саме там Марійка закінчила школу і оскільки їй подобалися точні науки, вирішила вступати на фізичний факультет, але вже в рідній Україні.
Так дівчина стала студенткою Запорізького університету. У роки навчання зустріла кохання свого життя і вийшла заміж. Чоловік городоччанки працював на Запорізькій атомній електростанції, що розміщена неподалік міста Енергодар, тож пара оселилася саме там, і у дівчини Марійки нарешті почалося стабільне життя, без постійних переїздів і метушні. З часом у неї з чоловіком народилася донечка, а потім — синочок.
Виховання дітей Марія Микитенко поєднувала з викладанням математики та фізики в одній із місцевих шкіл. Згодом вчителем став і син городоччанки. Донька ж обрала економічну спеціальність.
У 2013 році Марія Степанівна вперше стала бабусею — у її доньки народився рудоволосий синочок Акім. А її син створив сім’ю у 2018 році. Сьогодні він — батько дворічної дівчинки Аліси.
Марія Микитенко з внуком Акімом.
Марія Микитенко з внучкою Алісою.
Шлях випробовування
2019 рік став роком випробовування для щасливої сім’ї Микитенків. Спершу помер чоловік пані Марії, а згодом їй самій довелося боротися з ІІІ стадією раку. Дивом одужавши, жінка почала цінувати кожну хвилину свого життя і якомога більше часу проводити з рідними.
Продовжувала вона також працювати у своїй улюбленій школі, а ще, разом зі своєю подругою-росіянкою з Сибіру (також вчителькою), подорожувала українськими містами. Як згодом виявилося — саме тими, які сьогодні чи не найбільше страждають від російської агресії.
Війна
24 лютого у щойно налагоджене життя Марії Микитенко увірвалася війна. «Визволителі» звільнили її та інших мешканців Енергодару від можливості їздити вільно по місту і подорожувати за його межами, від звичних продуктів харчування, від усього... В ніч з 3 на 4 березня війська російської федерації окупували затишний український Енергодар, неподалік якого розташована найбільша в Європі атомна електростанція.
— Оркам вдалося це зробити з третьої спроби. Три дні наші люди не впускали окупантів у місто. Військових у нас не було — їх 24-25 лютого відправили під Василівку для захисту запорізького напрямку, тож живим щитом для Енергодару стали місцеві активісти, серед яких була і моя донька, — розповідає Марія Микитенко.
Люди три дні голими руками спиняли ворожі танки.Фото: persha.kr.ua
Ніч, у яку ворогам все ж вдалося прорватися в Енергодар, городоччанка згадує з жахом. Каже, що тоді ледь стримувала сльози, але намагалася бути сильною. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді.
— Мені хотілося думати, що це сон, що зараз я прокинуся і все буде як колись. Але ні, це була жахлива реальність, у якій нам довелося жити, — зітхаючи, каже пані Марія.
Три місяці в окупації
З того дня мешканці Енергодару почали жити у страху, годинами стояти в чергах до магазинів та шукати серед перехожих ворогів. І хоча, за словами пані Марії, росіяни рідко ображали мирних мешканців, принаймні, у перші три місяці повномасштабної війни, жити під прицілом було надзвичайно важко.
Фото: pereiaslav.city
— Навіть тиша здавалася вбивчою. Поряд із окупантами не було чим дихати, складалося враження, що повітря отруєне. Я намагалася рідко виходити з дому, щоб не наражатися на небезпеку. Перестала також спілкуватися зі своїми російськими однокласниками, які мололи ту ж пропагандистську історію, що й решта, — зазначає городоччанка.
9 березня з Енергодару вдалося виїхати її доньці та онукові. Вони поїхали за кордон. А Марія Степанівна із сином залишилися у рідному місті та вчилися економити кошти, бо ціни на все стрімко летіли вгору.
За словами педагогині, десь через місяць у місті закрилися всі супермаркети через відсутність продуктів. З'явилися величезні черги до маленьких магазинів, у яких ціни були захмарними.
Наприкінці травня жінка не витримала життя в окупації і разом зі своєю кішкою Муркою вирішила поїхати на Городоччину. Пройшовши незліченну кількість ворожих блокпостів і доїхавши до території, підконтрольної Україні, її вперше за довгий час почало переповнювати відчуття свободи.
Повернення на малу батьківщину
І знову — батьківська хата, рідні стіни і люблячі очі батьків. Марія Микитенко наче повернулася у минуле і стала тією дівчинкою Марисею. Не вистачало лише бабусі, яка померла два роки тому у столітньому віці.
Трішки оговтавшись від пережитого, мешканці тимчасово окупованого Енергодару вдалося влаштуватися на роботу. Тепер вона вчителька Городоцькаго ліцею №1. Тільки дивлячись на своїх нових учнів, згадує тих, яких навчала у мирний час, згадує свою школу, свій клас і своє місто... Але городоччанка з Енергодару впевнена, що недовго там сидітимуть окупанти.
Фото: Городок.City
— Наші ЗСУ скоро звільнять кожне українське місто і встановлять там синьо-жовтий прапор, — із впевненістю зазначає Марія Микитенко.
P.s. Як розповіла Городок.City вчителька з Енергодару, у вересні з окупації вдалося виїхати і її подрузі-росіянці, яка тепер називає себе «бандерівкою», а матір своєї подруги кличе мамою, бо своїх батьків вже не має. Щоправда, виїжджати з окупованого міста вона не хотіла. Казала, що буде ЗСУ зустрічати, але коли у місті почастішали обстріли і все більше енергодарівців почало зникати без сліду — стало дуже страшно. Назбиравши кошти, вона знайшла перевізника, який погодився вивезти її на українську територію. Дорогою навіть потрапила під обстріли. Розповідає, що вирватися з блокадного міста сьогодні ще можна, але щодня це стає все дорожче і небезпечніше.
Цей матеріал «Історія вчительки з Енергодару. Довгий шлях до свободи і повернення на Городоччину» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
