|
|
|
За час війни Городоцька громада прихистила багато наших співвітчизників. Тетяна Ковальчук з невеличкого містечка Сватове на Луганщині вимушено покинула свій дім для того, щоб врятувати найдорожче – трьох синів та донечку.
Про перші дні життя в окупації, порятунок та життя на новому місці — у монолозі Тетяни.
Маленька батьківщина
Я народилася у Сватовому що на Луганщині. Тут вийшла заміж, народила чотирьох діток. Чоловік мій з 2014 року служить у лавах ЗСУ, я ж працювала у будинку культури, вела творчі гуртки. У березні наше містечко захопили орки. Два рази нам вдавалося не пустити їх у місто. Ми виходили на акції протесту, і окупанти не наважувалися ввести техніку. Але з третьої спроби їм це вдалося.
Тетяна Ковальчук.
Спочатку мені здавалося, що це ненадовго і Сватове ось-ось звільнять. Проте сподівання були марними. До того ж росіяни дізналися, що мій чоловік військовий і прийшли до нас із обшуком. З того часу я перестала їсти, спати і єдине, що я відчувала — постійний страх за життя дітей. Я зрозуміла, що час виїжджати, поки це ще можливо. Звичайно, важко лишати будинок, в який ми стільки вклали. Але я переконана в тому, що головне — це діти, а все інше — наживне.
Шлях додому
Мені вдалося домовитися з перевізником, який погодився нас довезти до Дніпра. Дорога на підконтрольну Україні територію була важкою: безкінечні блокпости, довжелезні черги та страх за життя дітей не покидав. А ще боялася залишитися із ними на вулиці у комендантську годину. Втім, завдяки небайдужим людям, ми змогли доїхати до Городка. Чому саме Городок? Тут живе моя рідна сестра, яка переїхала на Городоччину, коли вийшла заміж.
Марні переживання
У мене було дуже багато страхів, коли ми вирушили до Хмельниччини. Багато хто на Луганщині говорив: «Куди ви їдете? Кому ви там потрібні? Людей з Луганщини там ніхто не любить!» Я переживала, що нас будуть звинувачувати у війні, нібито ми, луганчани, самі кликали росіян на свою землю. Але, як виявилося, то все були марні тривоги. Я навіть уявити собі не могла, що зовсім незнайомі нам люди будуть ставити свічки у церкві та молитися за те, що я і діти благополучно дісталися Городка! І зараз всі нам допомагають, співчувають тому, що ми втратили дім. Жодного разу нам у Городку не дорікнули, що ми — зі Сходу. Не знаю, чи то нам так пощастило, але жодної поганої людини я в цьому містечку не зустріла.
Важка адаптація
Та от із особистими психологічними труднощами таки стикнулася. Я передбачала, що час, проведений в окупації, не мине просто так. Але я не очікувала, що пережитий страх травмує настільки. Перші місяці я не хотіла ні з ким спілкуватися, багато спала, потім був період, коли я постійно ридала…Тепер я на власному досвіді розумію, що навіть знаходячись вже у безпеці, людина переживає великі психологічні труднощі, на подолання яких потрібен час.
Перемога над собою
Ми в Городку вже пів року.
Вийти із депресії мені допомогли діти. Вони — найголовніше та найцінніше у моєму житті.
І я не могла дозволити собі залишатися в пригніченому стані. А ще рухатися далі мені допомогли думки про мого чоловіка. Він зараз на фронті, він захищає Україну. Я просто морального права не маю підвести його і скласти руки. Завдяки пережитому, зрозуміла, що я — сильна жінка. І я теж мушу боротися. За нас, за нашу родину.
Плани на майбутнє
Наразі я не планую повертатися до Сватового, навіть тоді, коли його звільнять. Діти із задоволенням ходять у місцеву школу. Старший син Михайло, до речі, планує після закінчення 11 класу отримати професію військового, як і його тато. Я хочу піти на навчання з манікюру . Взагалі, мені здається, що наше життя в Городку — це шанс розпочати нове життя, який дав нам Бог.
Цей матеріал «Шанс на новий початок. Історія луганчанки, яка будує нове життя у Городку» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
