Монолог вчительки
Герої це не тільки наші відважні воїни, невтомні волонтери, сміливі працівники ДСНС та медики. Це й дружини військових, які чекають на своїх рідних. Одна із таких — вчителька початкових класів Алла Сорокопуд із села Іванківці Сатанівської громади. Для жінки війна почалася ще у 2015 році, коли її чоловіка Ігоря мобілізували вперше. І тепер, коли він знову на війні, вона мужньо і терпляче чекає на нього вдома. Як це — бути дружиною військового? Далі — монолог вчительки Іванковецької «червоної» школи.
Перша мобілізація
Вперше Ігоря призвали в армію у 2015 році. Якось у військовій частині чоловік побачив дуже засмученого молодого бійця. Виявилося, що тому треба було вирушати на фронт, а вдома лишалася хвора мати. Крім єдиного сина більше нікому було доглядати за нею.
Тоді Ігор сказав хлопцеві: «Не хвилюйся. Я за тебе поїду». Кілька років він був в АТО. А останній перед повномасштабним вторгненням служив у Ярмолинцях. Сьогодні, коли згадую про це, то розумію, що тоді мені було не так страшно за чоловіка, як зараз. Якось було більше впевненості, що все буде добре. А тепер, коли війна стала такою масштабною, такою жорстокою, мені дуже тривожно.
«Хто, якщо не я?»
Коли рашисти повномасштабно вторглися на нашу землю, вже у п’ятницю, 25 лютого, Ігор, маючи досвід військової служби, зібрав свої речі і був готовий вирушити до військкомату, не дивлячись на те, що він ще не мав на руках повістки. «Хто, як не я?», — сказав він тоді. До військкомату чоловік поїхав того ж дня. Через дві години у селі вже почали роздавати повістки.
Підтримка молодших побратимів
Так вийшло, що Ігор і старший за хлопців, з якими зараз служить, і досвідченіший. Йому 55, а є юнаки по 19-20 років. То він їм там за батька. Інколи і мене просить поговорити з ними. Можливо, не всі мають рідних, з якими можна було б побалакати. То я розмовляю. Про погоду, про собаку, про все і ні про що. Але тільки не про війну.
Точки опори
Пережити розлуку та тривогу допомагають робота, родина та бойовий дух Ігоря. Я дуже люблю дітей. Обожнюю спілкуватися з ними. І вони мені довіряють, діляться своїми секретами. У мене зараз четвертий клас, і я бачу, як вони швидко подорослішали. Ця війна їх зробила іншими — серйознішими, відповідальнішими.
Донька Ольга та син Артем.
А ще мене дуже підтримують мої рідні діти — донька та син. В нас звичайна сільська сім’я. Старша дочка Ольга — лікар-невролог, працює у Хмельницькому. Син Артем — на заробітках у Німеччині. Невістка з онуком тут, поряд. Вона також вчителька, викладає історію в нашій школі. У нас всіх добрі, дружні стосунки. Я дуже тішуся, коли ми всі збираємося разом. Люблю готувати для них — це заспокоює і допомагає.
Але більш за все мене підтримує оптимістичний, бойовий дух чоловіка. Він впевнений у нашій перемозі і в найтривожніші моменти підтримує мене. Коли я жаліюся на вимкнення світла, часті повітряні тривоги, він мені каже: «А ми для чого тут? Щоб вас захистити! Заспокойся, все буде добре. Ми переможемо». І я вірю його словам. І чекаю з нетерпінням вдома.
