Життєва історія
Так буває лише у кіно: він подав їй руку і відчув тепло свого, рідного... Цю неймовірну історію кохання городоччанки Зорини Сільваші та Івана Бузинського з сусідньої, Чернівецької області, я дізналася зовсім випадково. 25 жовтня вони приїхали у Сатанів до місцевих волонтерів. Там ми і познайомилися. Мені пощастило зустріти неймовірних людей та розповісти всьому світу про їхню мрію.
У Сатанові 25 жовтня. Волонтери готують спільний вантаж для ЗСУ.Фото: facebook.com
Це мій котик іде
Червона куртка оверсайз, бронежилет, темне хвилясте волосся та загадковий погляд. Вона була одна серед волонтерів-чоловіків. І військовий подумки відмітив: «Це, напевно, дуже сильна жінка».
Зорина із волонтерами.Фото: Домашній архів.
Він йшов назустріч волонтерам зі своїми побратимами. Воїн з позивним «Генерал» також виділявся серед усіх. У його очах не було страху, кроки були впевненими, а поряд біг великий собака, якого військовослужбовець кликав Джеком.
Зорина з ІваномФото: Домашній архів.
І у її двері постукала війна
24 лютого, п’ята година ранку. Стук у двері. Городоччанка із села Чорниводи Зорина Сільваші, яка проживає у Хмельницькому, прокидається, відчиняє двері і завмирає.
— Це були військові, які прийшли по мого старшого сина, — пригадує жінка.
Так ще вчорашня «далека війна» постукала і у її двері.
Декілька днів тиші. Жодної звісточки від сина. Мати не знала куди подітись. Розуміла, що щось потрібно робити, але що?
Син Зорини.Фото: Домашній архів
Неподалік від її дому був розташований волонтерський центр. Зорина прийшла туди і запропонувала свою допомогу. Так вона стала волонтеркою.
Він не зміг бути осторонь
У той же час, у сусідній області Іван Бузинський, який ще у 2014 році захищав територіальну цілісність України, і цього разу не зміг стояти осторонь повномасштабного вторгнення.
— До цього часу я проживав на Миколаївщині зі своїм батьком. Коли росія напала на Україну, я одразу ж приїхав у свою рідну Чернівецьку область, у свій військкомат, взяв необхідні документи і поїхав у частину, — розповідає військовий.
Кожен був на своєму фронті
Він воював, а вона — волонтерила. Спершу у благодійній організації Карітасу, а потім, спільно з такими ж активістами, створила новий благодійний фонд.
— У нашій команді було лише дві жінки — я і Аліночка, решта — чоловіки. І ми якось сказали: «Ось це такий повний ковчег чоловіків». Так народилася назва нашого благодійного фонду — «Ковчег України».
Волонтери почали допомагати як військовим, так і переселенцям. Виїжджали на фронт і у деокуповані містечка. Зорина й досі тремтячим голосом розповідає про свою поїздку у міста, по яких ходили «брудні ноги» орків. Мова про Ірпінь, Гостомель та Бучу. Те, що вона там побачила, важко передати словами.
— Стільки скалічених доль, страждань та всього понівеченого, як у Гостомелі, Ірпені та Бучі, я не бачила більше ніде. Там усе зруйноване, а люди заїкаються від пережитого, — згадує городоччанка, яка ще довго не могла оговтатися від побаченого.
Вдруге такого не витримає
Зламані долі, зруйновані будинки, повні болю очі людей так вразили жінку, що з того часу вона не наважувалась їхати на фронт. Працювала у тилу. Співпрацювала із Сатанівськими волонтерами. Зокрема, з капеланом о. Ігорем Топоровським.
Словом, Зорина всіляко підтримувала українських захисників та допомагала переселенцям, але не їхала у місця бойових дій. Вважала, що її жіноча психіка вдруге такого не витримає.
Однак у вересні волонтери сказали Зорині, що їм потрібен водій для підміни і, на їхнє здивування, жінка за дві годин вже була зібрана та готова вирушати у далеку дорогу.
Шлях до щастя
Волонтери їхали до хлопців двома бусами. Один із них дорогою зламався. Відремонтували авто аж через шість годин. Відповідно й до місця призначення волонтери вчасно не приїхали та ще й потрапили під обстріли орків. Але Зорина відчувала, що це не випадково.
Фото: Домашній архів.
— Значить, так має бути, — заспокоювала вона друзів. До військових, яким вони везли допомогу, волонтери потрапили наступного дня. І зустрічав їх командир Іван із побратимами.
Так вони познайомилися
Це було 11 вересня. Екскурсія лінією фронту, селфі біля «Дашки» (крупнокаліберний кулемет) і мить, коли він зрозумів, що вона — та сама, єдина та неповторна.
Фото: Домашній архів.
— За дві години до того, як ми приїхали, неподалік позицій хлопців був сильний приліт. У результаті утворилася величезна яма, в яку могло поміститися, напевно, два КамАЗи. Я все думала, як я маю вийти звідти в тому бронежилеті. І він єдиний подав мені руку, — пригадує Зорина.
Повернувшись додому, жінка отримала від свого випадкового знайомого патріотичний синьо-жовтий букет, всередині якого були червоні троянди.
Фото: Домашній архів.
З того часу вона стала його війною, а їй стало його завжди замало.
Весілля організували за три години
Місяць спілкування і безмежної туги один за одним — і вже 21 жовтня вона стала його дружиною. До речі, весілля для закоханих було організоване за три години.
Пара прийшла у Хмельницький РАДС о десятій ранку в спортивному одязі. У воєнний час працівники установи відмовлялися проводити для них урочисту церемонію. Однак наречений наполягав і, врешті-решт, домігся свого.
Він швиденько запросив найближчих друзів і домовився, щоб у неробочий день для його коханої відчинили магазин. Там жінка купила розкішну зелену вишиту сукню і, поки їй робили зачіску та макіяж, наречений переодягнувся у військову форму і придбав собі берці.
Вже о 13 годині Зорині та Івану кричали — «гірко!», а вони стояли на весільному білому рушнику, який привезли із фронту, й самі не вірили, що все, що відбувається, — реальність.
— Я щасливий. І, як я вже казав та казатиму неодноразово, у мене є одна мрія, спільна мрія, наша: я хочу, щоб ця мрія бігала по дому і кликала нас із дружиною мама і тато, — дивлячись закоханими поглядом на свою дружину, говорить військовий.
Їх поєднала війна. І вони вірять, що вона їх не розлучить. Разом, тримаючись міцно за руки, вони пройдуть всі негаразди та завжди будуть такими закоханими і щасливими, як у день народження своєї сім’ї. І я впевнена, що так воно й буде. Бо, дивлячись на цих неймовірних людей, на їхній блиск в очах, і відчуваючи таку сильну енергетику, розумієш, що нічого неможливого немає. І неважливо, скільки тобі років і яким шляхом ти йшов до цього. Якщо ти хочеш — ти можеш усе.
