Історія маріупольців
Маленька стильна кав’ярня під назвою «Family» розташована в самому центрі Сатанова. Невеличке затишне приміщення наповнене ароматом кави. Відкрився заклад не так давно, тож має недовгу історію. На відміну від своїх власників – Анжели та Андрія, які раніше жили в Маріуполі.
Свій вибір ми зробили вісім років тому
У часи Євромайдану в Маріуполі були жорсткі протистояння між прихильниками європейського курсу України та шанувальниками «руzzкого міра». У 2014 році місто протягом місяця навіть перебувало під контролем бойовиків так званої самопроголошеної Донецької народної республіки.
— Тоді ми вперше опинилися під окупацією, — пригадує Андрій. — Про нашу проукраїнську позицію знало багато людей. Але однодумців, на жаль, серед них було мало. Нам почали погрожувати. Друзів у нас з Анжелою майже не залишилося. Навіть, серед родичів.
Після звільнення Маріуполя подружжя стало задумуватися про переїзд на історичну батьківщину Андрія, мати якого родом із села Бубнівка на Сатанівщині. Остаточне рішення про переїзд прийняли після обстрілу району Східний у Маріуполі у січні 2015 року.
— Коли побачила з вікна, як летять «гради» і все навколо вибухає, то перестала сумніватися, — розповідає Анжела.
Хочемо жити там, де без остраху можна сказати «Слава Україні!»
У Маріуполі Андрій займався поставками обладнання на заводи, Анжела мала невеличкий магазин білизни.
— Страшно було все лишати, їхати на нове місце, де все нове та незнайоме, — розповідає Анжела.
Поїхавши до Хмельницького, подружжя ще не знало, чим буде займатися.
— Спочатку ми просто морально відпочивали, — пригадує Андрій. — Гуляли, насолоджувалися тим, що навколо нас говорять українською мовою і можна без остраху сказати «Слава Україні!»
— І хоча нам самим ще важко говорити українською, але ми дуже стараємося, — додає Анжела.
Кава
Порадившись, Анжела та Андрій вирішили відкрити кавовий кіоск. І справа начебто почала розвиватися, але економічна криза у період ковідного карантину не дозволила вижити маленькому бізнесу.
— У великому місті більш жорстка конкуренція. А в часи карантину було так, що місяць не працюєш, а оренду платиш. То ми зібралися і поїхали. Перебралися на мою маленьку батьківщину — у Сатанів, — розповідає Андрій.
Так, три роки тому в Сатанові з’явилася маленька кав’ярня «Family». До речі, приміщення кав’ярні подружжя ремонтувало та облаштовувало власними силами.
За 10 днів до війни
У лютому, який залишиться у пам’яті українців надовго, Анжела та Андрій були в Маріуполі.
— Ми приїжджали на похорони моєї мами, — розповідає жінка.
Це було за десять днів до війни. Ще тоді, від’їжджаючи додому, Анжела та Андрій намагалися вмовити батька поїхати з ним, але чоловік був не готовий залишити свій дім, навіть образився на наполегливі вмовляння дітей. Він не вірив, що може розпочатися повномасштабне вторгнення. І відмовився їхати. Та через 10 днів в Маріуполь прийшла війна.
Так виглядає після приходу рашистів будинок, в якому раніше жили Андрій та Анжела.
Викрадення батька в окупантів
Коли місто окупували, батько вирішив не підкорятися рашистам. 70-річний чоловік, взявши із собою лише найнеобхідніше, вирушив у пішу подорож.
— Уявляєте, людині 70 років, а він подолав пішки 30 км, намагаючись потрапити на підконтрольну Україні територію. Він йшов до нас. А потім тесть натрапив на автобус і йому пообіцяли, що довезуть до Запоріжжя. Та його обдурили, — з розпачем розповідає Андрій. — Вночі перевезли до Таганрогу.
Після цього старенького посадили на потяг і відправили далі. Щасливою випадковістю стало те, що за допомогою молодого хлопця, в якого був смартфон, він зміг передати інформацію про своє місцезнаходження дітям.
— Його примусово вивезли у Казань, тварі, — додає Андрій.
Врятувати батька Анжели допомогли волонтери з Польщі та Естонії.
Батько Анжели з одним зі своїх рятівників з Польщі, який допоміг чоловіку дістатися Хмельницького.
— Його буквально викрали вночі з готелю, в якому селили депортованих українців, — розповідає Анжела. — Посадили в таксі, сказавши, що їде провідати родичів, і вивезли з території Росії в Естонію.
Від моменту, як літній чоловік залишив свій дім і вирушив до дітей, минуло 7 днів.
Андрій.
— Тільки тепер, коли наш батько з нами поряд, ми можемо вільно дихати, — каже Андрій. — І це найцінніше, коли твої рідні поряд з тобою і у безпеці. Ніякі фінансові кризи не страшні. Це все другорядне. Головне — родина.
Порятунок вони знайшли один в одному
На запитання, що ж їм допомогло пережити переїзд, дало сили розпочати власну справу, знайти нових друзів і не втратити себе, у подружжя є відповідь.
— Ми один для одного є і підтримкою, і опорою, — каже Анжела.
— У мене вже немає батьків, — розповідає Андрій. — Надіятися нема на кого. Ми можемо розраховувати на себе. І усвідомлення цього не дозволяє нам опускати руки. А ще віра! Віра в свою країну! Віра у свій народ!
Анжела та Андрій.
Андрій і Анжела вже три роки живуть у Сатанові. Але досі подружжя вражене тим, як їх прийняли свого часу місцеві жителі.
— Ми відчули особливу підтримку та готовність людей нам допомогти, — пригадує Анжела. — І до сьогоднішнього дня це відчуваємо.
І оскільки Сатанів став для них домом та віднайденою малою Батьківщиною, вони також віддячують йому любов’ю, вірністю та запашною кавою.
