Нове життя
У холі Сатанівського будинку культури, де ще не так давно артисти хвилювалися перед виходом на сцену, тепер діє волонтерський штаб для внутрішньо переміщених осіб. Там, на волонтерських засадах, працює Ірина Заліська із смт Березнегувате, що на Миколаївщині.
Сатанів став для жінки та її трьох синочків другою домівкою. І поки її чоловік у прифронтовому селі ремонтує техніку військовим, а батько, якому понад 60 років, захищає Батьківщину, Ірина створює надійний тил для тих, хто, як і вона, були змушені тікати з рідного дому.
Фото: Городок.City
Шок
21 лютого сім’я Заліських із Миколаївщини святкувала день народження свого наймолодшого синочка Дмитра у Буковелі. Хлопчику того дня виповнилося два роки. Все було як у казці: гори, лижі, поряд найкращі друзі та рідні, а через два дні — казка перетворилася на сюжет з фільму жахів. Їх, як і більшість українців, 24 лютого розбудила жахлива звістка про початок повномасштабної війни.
Опанувавши емоції, Заліські намагалися продумати шлях повернення додому. Однак автошляхи були перевантажені, а вони вперше вирушили у подорож потягом.
По них виїхали батьки, але за два дні їм вдалося доїхати лише до Тернополя. Сім’я ж тим часом почала шукати транспорт на місці, щоб виїхати їм назустріч.
Але після телефонного дзвінка, у якому їм повідомили про розміщення техніки Збройних Сил України у їхньому селищі, вони змінили свою думку.
— Їхати під обстріли із дітьми було божевіллям. У той час, коли українці масово тікали з Миколаївщини, ми намагалися туди повернутись.., — пригадує жінка.
Зваживши всі ризики, вона з кумою почала шукати тимчасове помешкання. Їм запропонували пожити у санаторії «Прикарпатський», що у Яремчі. Там вони проживали близько двох тижнів і все ж вирушили до Миколаївщину.
Дорога у невідомість
Повернувшись додому, подружжя Заліських намагалося відновити роботу. Перед війною, 7 лютого, вони взяли кредити та відкрили автомагазин. Працювати було важко. Орки все частіше обстрілювали селище, тому жінка вирішила рятувати дітей. Та чоловік відмовився покидати рідний дім. З часом він почав ремонтувати техніку військовим та паралельно займався магазином.
Процес адаптації
У перші дні Ірина з сім’єю почувалася ніяково на новому місці. Все для них було чужим. Але на їхнє превелике здивування місцеві мешканці до них дуже гарно ставилися. Кожен пропонував свою допомогу. З часом, як в Ірини, так і у її синочків, з’явилися друзі. Її ж сестра з сім’єю та матір’ю переїхала у Городок, а вона почала займатися волонтерством і паралельно вести свій бізнес.
— Для мене великою підтримкою є мої діти. Старшому сину Артему батько наказав бути за головного в сім’ї у час його відсутності. І він справляється зі своїми обов’язками. Середній син Богдан також допомагає. Часто бавить молодшого братика, поки я працюю. Словом, поволі всі ми адаптувалися до нових обставин життя і, щиро кажучи, Сатанів вже став для нас рідним. Звісно, нам дуже хочеться додому, але й виїжджати звідси буде сумно, — відмічає жінка і каже, що наразі вона намагається про це не думати.
Загалом, Ірина перестала будувати плани на завтра і вже втомилася думати про те, коли закінчиться війна.
— Нехай для нас це буде приємна несподіванка. І тоді ми знову зберемо за одним столом усю свою велику родину і будемо довго-довго розмовляти про все, що заманеться, — каже мешканка Миколаївщини. А поки війна триває, вона робить все, що може, аби день перемоги якомога скоріше настав.
