Життя дружин військових
Мобільний телефон стоїть перед очима. Що б не робила, щодекілька секунд - погляд на екран. А раптом зараз засвітиться і вона побачить, що телефонує він? Та ще більше переживає, щоб не пропустити такий довгоочікуваний дзвінок. І так щодня, з вечора до світанку.
Таке життя у дружин військових. Ці жінки — мовчки чекають. Їх видає задумливий погляд та приховані сльози. Вони намагаються більше працювати, аби відігнати від себе думки. Вони неохоче йдуть на розмову. Але вони — крила своїх чоловіків, якими обіймають їх на будь-якій відстані.
Оксана Вербицька – молода вчителька інформатики з Іванковець. Її чоловік на фронті від початку повномасштабного вторгнення росії. Так само, як і її молодший рідний брат. І саме робота рятує жінку від поганих думок.
— Щоб менше думати про те, «як він там, де він там, чи подзвонить сьогодні», я все шукаю собі роботу, — розповідає вчителька. — Бо це очікування — дуже важке. Якщо два-три дні не дзвонить, то не витримую і набираю його сама. Інколи піднімає слухавку, інколи — ні. Може через годину-дві передзвонити. Та мені головне почути його голос, що він живий, здоровий — і більше нічого не треба.
Танкістів не відпускають
Чоловік пані Оксани — танкіст. Таку військову спеціальність отримав ще в армії. І хоча танкісти, не дивлячись на те, що захищені товстою бронею, завжди були відмінною мішенню для противника, проте їх підтримка часто є життєво необхідною основним військам як в наступальних, так і в оборонних діях. Саме тому, як зазначає жінка, танкістів на ротацію не пускають. Сказали, що їм немає заміни.
— Добре, що влітку хоча б на десять днів додому відпустили. Хоча що тих 10 днів? Як один день минули. Старша донька відходила від нього хоча б трішки, щоб мені щось допомогти. А менша не залишала тата ні на хвилинку. Куди він — туди й вона. Все казала: «Тату, я з тобою».
Вчора було по-іншому
А здавалося б, ще вчора все було по-іншому. Із посмішкою крізь сльози пригадує пані Оксана, як чоловік її вперше провів додому із дискотеки. Хоча їхні батьки проживали недалеко один від одного в Іванківцях, та він, старший за неї на 10 років, спершу її не помічав. Але одного дня все змінилося.
— Ми три роки зустрічалися, а потім вирішили одружитися, — всміхається пані Оксана. — Згодом у нас народилася наша перша дівчинка. Через шість років вирішили, що хочемо ще одну дитинку. Так у нашої Люби з’явилася менша сестричка Саша.
— Не звикла я до міського життя, — каже молода українка. — Я от п’ять років прожила у Кам’янці-Подільському, коли навчалася там. І щодня, після лекцій, не мала куди себе подіти. Прийшла з навчання, зробила швидко практичні та інші завдання, зварила їсти, прибрала. І чим зайнятися? А тут вийшла на город, пішла в садок… Життя бачу у зовсім інших барвах.
Всього вистачає. Окрім нього
Подружжя ще й любить господарювати, почали розводити породистей гусей. Цього року взяли від них перший прибуток. І, як каже пані Оксана, на життя їм всього вистачає. Не вистачає лише часу, проведеного удвох.
— Мені всього вистачає. Я навіть не думаю про те, що мені треба. Так само як і для мого чоловіка. Він жодного разу мені не казав, що йому щось треба. Знаю лише, що вони ротою збирали кошти на квадрокоптер і також на потреби роти самі собі машину купили, щоби, коли стоять на позиціях, мати чим до найближчого населеного пункту переїхати в магазин по хліб. Бо ж не поїдуть танком.
А не вистачає мені лише його поряд. Найдовша наша розмова по телефону за час війни тривала 35 хвилин. Це було один раз за дев’ять місяців. Зазвичай говоримо по дві-три хвилини.
Тож я так мрію, щоби це все вже скінчилося...
