Воєнні реалії
З шостого квітня мешканка Миколаєва Людмила Сова проживає у селі Юринці на Сатанівщині. Війна та евакуація не зламали дух жінки. Вона будує плани на майбутнє та чекає на можливість повернутися додому.
Від початку війни пані Людмила з Миколаєва майже півтора місяця не полишала свій дім. Через часті повітряні тривоги більшість часу вона із сусідами переховувалась у тамбурі, який вони облаштували як схованку. Але в певний момент жінка зрозуміла, що готова поїхати. Так вона опинилася у селі Юринці Сатанівської громади. Прихисток пані Людмила знайшла у дитячому садочку «Сонечко», який став тимчасовою домівкою для багатьох вимушено переміщених українців не тільки з Миколаєва, але й Одеси, Харкова, Києва.
Руйнування стереотипів
Зустрівшись вперше із директоркою дитсадка Пугою Неонілою Миколаївною, пані Людмила відчула небайдуже ставлення до себе, співчуття та готовність сатанівчан розділити її біль.
― Зустріли мене дуже добре, душевно. Спочатку я навіть дивувалася цьому, ― пригадує жінка. ― Ми звикли до думки, що ми, схід та захід, дуже різні. Та це все балачки. Насправді, Західна Україна рятує українців зі Сходу та Півдня.
Людмила Сова.
Пані Людмилу вразила чуйність не тільки працівників дошкільного закладу, який перетворився на місце масового розселення «переселенців», але й звичайних мешканців.
― Ставлення сусідів вражає, — розповідає вона. — Все, що в них є на городі, з’являється у нас на столі.
Життя у прихистку
У вільний час пані Людмила займається своїми старими хобі. Жінка знов почала вишивати, в’язати і багато фотографувати.
― Мене захоплює місцева природа. Краса цього краю не може залишити байдужою, — розповідає пані Людмила.
Тож за ці місяці в жінки накопичилася серія фотографій із Сатанівщини ― про літо, осінь та зиму в Юринцях.
І, перебуваючи у безпеці, пані Людмила донатить ЗСУ. Як каже жінка, таким чином вона віддячує нашим захисникам, які зараз визволяють українську землю та її рідну Миколаївщину.
Думками ― в рідному Миколаєві
У той же час, пані Людмила уважно стежить за всіма новинами у рідному Миколаєві.
― Засинаю і прокидаюся з телефоном у руках. Читаю новини в усіх доступних джерелах, — розповідає пані Людмила. ― Дуже тішать новини від тих, хто вже повернувся у Миколаїв. Вони пишуть про те, що місто починає оживати ― відкриваються магазини, кафе, перукарні. Комунальні служби прибирають місто, там знову стає чисто і затишно.
І тепер, коли звільнено Херсон, пані Людмила чекає на можливість повернутися до рідної домівки.
― Я почала пишатися своїм містом та його мешканцями. Раніше я такого не відчувала, ― розповідає жінка. ― Можливо я дуже критична людина. Але зараз… Зараз я люблю своє місто!
Пані Людмила розуміє, що час повертатися ще не настав, але рахує години і хвилини в очікуванні цього моменту.
Росія ― країна зла
А поки що, знаходячись на значній відстані від свого рідного дому, рідного міста, в якому прожила більшу частину свого життя, Людмила усвідомила, що війна зірвала маску з країни, яка брехливо називала себе другом України.
― У мене немає ілюзій щодо росії. Росія — це країна зла. Країна, громадяни якої є втіленням всього низького, що може бути в людині, — говорить жінка. — І я впевнена, що ніяких домовленостей між росією та Україною не може бути. Погоджуюся з відомим висловом Отто фон Бісмарка (німецький державний та політичний діяч кінця XIX ст. — прим. ред.) — «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Нам потрібна лише Перемога.
