«Клуб в’язальниць»
Щоб підтримати свою колегу та сусідку, яка переживає втрату сина, городоччанки організували групу взаємопідтримки. В результаті щоденні зустрічі задля спілкування перетворилися на клуб в’язання шкарпеток для воїнів ЗСУ.
«Один за всіх — і всі за одного»
Антоніна Антонівна Сомкіна, колишня вчителька Городоцької школи №1 недавно втратила сина. Щоб допомогти справитися зі своїм горем, її подруги та колишні колеги організували групу взаємопідтримки.
Антоніна Сомкіна.
— Переживати втрату сина на самоті мені дуже важко, — розповідає Антоніна Антонівна. — Розмови та спілкування з давніми подругами — розрада для мене. Це надає сили жити далі.
— «Один за всіх — і всі за одного» — отака у нас група підтримки,— всміхається Людмила Стельмах, яка зібрала навколо колеги найближчих подруг. — І одного дня, за спілкуванням, ми вирішили допомогти своїм молодим колегам, педагогам 4-ї школи, які в’яжуть теплі речі для захисників.
Відтоді колишні вчительки кожного вечора збираються у Антоніни Антонівни і в’яжуть шкарпетки для наших воїнів.
— Зараз холодно, і там, в окопах, наші хлопчики мерзнуть,— говорить Антоніна Антонівна. — Ми хочемо їм допомогти і робимо те, що вміємо.
Майстрині
Подруги завзято взялися за справу. Робота знайшлася для всіх, навіть для тих, хто не вміє в’язати. Кожна хоче бути корисною, бо майже у кожної з них є хтось із близьких на фронті.
— У мене обидва племінники зараз воюють на передовій, — розповідає Софія Присяжна. — Сама я в’язати не вмію, але допомагаю дівчатам — розплутую нитки, роблю клубочки.
Марія Сулько та Софія Присяжна.
— А мій брат зараз у Донецьку воює, — розповідає Марія Сулько. — Долучилася до дівчат, бо маючи вісьмох онуків, шкарпетки в’яжу давно і добре вмію це робити.
Софія Цибулько.
Софія Цибулько, колишня вчителька фізики, розповідає, що ніколи не думала, що її колишнім учням доведеться тримати зброю у руках. Якби здоров’я було міцніше, жінка б і сама поїхала на фронт.
— А я варила б нашим захисникам борщ, бараболю, — зізнається колишня вчителька. — Але вік вже не дозволяє. Тож почала в’язати.
Який мельник — такий млин, який батько — такий син… або донька
Саме так відгукуються в’язальниці про ще одну свою подругу Анну Новоженіну та її дочку Тетяну.
Анна Новоженніна не тільки сама гарно вміє в'язати, але й залучила до волонтерської діяльності доньку Тетяну. Колишня городоччанка вже більше 20 років живе у Франції, але з лютого вона активно допомагає українцям як у Городку, так і у самій Франції.
— Від початку великої війни вона активно допомагала у Франції тим українцям, які опинилися на чужині, знайти житло, оформити дітей у дитячі садочки та школи, — розповідає Анна Новоженіна.
Анна Новоженіна.
У Городок же Тетяна відправляла гуманітарний вантаж та медикаменти. Декілька партій допомоги отримали городоччани як у самому місті, так і в сусідніх селах. Долучилася Тетяна і до допомоги «клубу в’язальниць».
— Коли у нас закінчилися нитки, моя донька прислала нам мохер, — розповідає Анна Новоженіна.
Незламні
Чимало в’язаних шкарпеток від городоччанок уже доставлено бійцям. Сьогодні їх носять воїни під Бахмутом. І зупинятися майстрині не збираються. Не лякає їх і блекаут.
Найближчим часом жінки мають намір розширити асортимент виробів. Крім шкарпеток, городоччанки планують шити для бійців наколінники та подушки-сидушки з поролону.
Поєднання корисних справ і спілкування має подвійний ефект: жінки виготовляють теплі речі для захисників, рятуючи їх від холоду, і мають змогу між собою поділитись тим, що їх турбує, що дає розраду, заспокоює у такий непростий час і рятує їх від важких думок, вселяє впевненість у тому, що разом ми таки переможемо.
