До і після
До війни Наталія Репринцева з чоловіком, 19-літньою донькою, двома кішками і собакою жила у Салтівському житловому масиві, що у Харкові. Неподалік тієї самої славнозвісної «Північної Салтівки», яку орки практично стерли з лиця землі. Працювала жінка у соціальній сфері діяльності. Впродовж 25 років свого життя допомагала тим, хто потребував допомоги, а сьогодні сама змушена просити милостиню в інших.
Війна перевернула життя пані Наталії на 180 градусів і вигнала її з рідного дому. Сьогодні жінка з сім’єю, домашніми улюбленцями та літніми батьками проживає у дитячому садочку «Сонечко» у селі Юринці, що на Сатанівщині. За можливості, допомагає Збройним Силам України і чекає на той день, коли зможе повернутися у свою квартиру на одинадцятому поверсі багатоповерхівки.
— Від нашого житлового масиву до Бєлгорода — 17 кілометрів. Тобто, з вікна квартири можна щодня спостерігати за тим, як летять ворожі ракети на нашу Україну. А в цей час, у прямому сенсі сказаного, земля тікає з-під ніг. Коли ми виїжджали з дому, то відчували, як від ударної хвилі нашим будинком хитало. Тоді було дуже лячно, — відмічає жінка у коментарі для Городок.City.
17 червня, 22:04. Сліди від ракет, запущених з Бєлгорода.Фото: texty.org.ua
Війна
Повномасштабна війна застала сім’ю Репринцевих зненацька. Вони до останнього надіялися на те, що усе завершиться мирними переговорами. Але сталося те, що сталося.
Дорога у невідомість
Потім Репринцеві вирішили їхати подалі від війни, бо залишатися у Харкові більше не мали сили. Звуки канонади постійно лунав у їхніх вухах, а тиша ще більше лякала.
У першій половині березня вони, швидко зібравши речі та взявши із собою своїх домашніх улюбленців, рушили у далеку дорогу. Їхали навмання, адже не мали родичів чи знайомих на Західній Україні. Доля привела їх на Хмельниччину. Спершу харків’яни зупинилися у школі у селі Клинове, а коли розпочався новий навчальний рік, переїхали у приміщення дитячого садочка «Сонечко».
— Раніше наш дошкільний заклад відвідувало 20 вихованців. Тут було гамірно, звучав дитячий сміх, а сьогодні — плач людей, життя яких зруйнувала війна. На даний час у дитсадку проживає 11 внутрішньо переміщених осіб. Ми намагаємося створити для них комфортні умови для проживання і забезпечити всім необхідним, але розуміємо, що так, як вдома, вони тут не почуватимуться ніколи, — зауважує завідувачка дитсадка «Сонечко» Неоніла Пуга.
Волонтерство у тимчасовому домі
Репринцеві кажуть, що по-доброму шоковані ставленням сатанівчан до себе, їхнім великим бажанням допомагати, інколи навіть віддавати останнє, що мають. Але безмежно сумують за рідним домом і з болем у серці спостерігають за тим, як їхнє місто безжально нищать вороги.
— Це дуже боляче, але ми знаємо, що добро завжди переможе зло. І переконані у тому, що добрих людей більше, аніж тих, які чинять зло, — каже харків’янка та розповідає, як навіть вдалині від дому намагається з сім’єю допомогти Збройним Силам України наблизити день перемоги.
— Ми розуміємо, що це крапля в морі, але намагаємося робити все, що в наших силах, аби це жахіття якомога швидше припинилось. Живучи у школі, ми щодня плели маскувальні сітки для воїнів, а сьогодні, за можливості, намагаємося фінансово підтримати наших захисників, — розповідає переселенка, хоча й великих статків жінка не має.
Фото: Сімейний архів сім'ї Репринцевих.
Отримує лише допомогу, яка належить людям зі статусом ВПО, та близько трьох тисяч гривень зарплати, бо на даний час на простої.
— Мій чоловік намагався знайти роботу на Сатанівщині. Пробував влаштуватися в одну із аграрних фірм, але не мав всіх необхідних документів, — зазначає пані Наталія.
Відтак, поки що вони не мають змоги проживати у приватному секторі та змушені приймати допомогу від інших, хоча ще вчора самі допомагали потребуючим.
Пані Наталія з чоловіком у саду Шевченка, що у Харкові.
Туга за домом
Тепер Репринцеві живуть мріями про мир — з першого червня вони щодня збираються додому. Як тільки у Харкові стає більш-менш спокійно, харків’яни пакують валізи, але коли читають повідомлення про те, що там знову і знову лунають вибухи, розуміють, що ще зарано.
— Там страшно, до того ж — холодно. Бо часто через пошкодження електромереж електрики вимикають світло, відповідно і вимикається опалення, а ще немає теплої води. Тому попри те, що душу тягне додому, розум надсилає сигнал про небезпеку. Ми змушені ще трішки зачекати, а потім обов’язково повернутися у наш український Харків, щоб все відбудувати і жити у мирі та злагоді, як і до війни, — наголошує жінка.
