Історія дівчат-учасниць колективу «Жванчик» з села Клинового
В часи війни, яка ведеться не тільки за територію, а й за українську культуру, національну самоідентичність та право бути українцями, збереження традицій нашого народу є не менш важливим фронтом у боротьбі із ворогом. І ця боротьба проходить не на полі бою, а в наших серцях і душах. Ті, хто своєю творчістю сприяють популяризації української культури, стають воїнами мистецького фронту. Як, наприклад, дві юні дівчини з маленького села Клинове на Сатанівщині.
Творчі за покликом крові
Олександра Боднар та Альона Одукалець з дитинства є учасницями фольклорного колективу «Жванчик» у селі Клинове. Обидві гарно співають, танцюють, грають у невеличких виставах. Як зазначає керівниця колективу Оксана Клімова, свої таланти дівчата успадкували від батьків.
Оксана Клімова.
— Дідусь Сашуні, у свій час, завжди на новорічні свята у нашому будинку культури був Дідом Морозом, а бабуся дуже гарно співала. Мама Саші, Леся, до сих пір бере участь у нашому вокальному ансамблі. Так що Саша та її рідний брат Артемко — це вже артисти у третьому поколінні, — розповідає пані Оксана. — А Альонку бабуся привела зовсім маленькою — вже у три рочки вона побачила, що онучка дуже талановита.
Історія Альони Одукалець
Альона Одукалець, згадуючи дитячі роки у колективі «Жванчик», розповідає, що отриманий досвід допоміг кожній з них визначитися з вибором майбутньої професії.
— Я навчаюся на третьому курсі у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, здобуваю спеціальність «Початкова освіта», — розповідає 20-річна Альона. — Враховуючи те, що я буду працювати з наймолодшими школярами, мої творчі навички, набуті під час відвідування «Жванчика», мені дуже знадобляться. Я вже пересвідчилася в цьому, перебуваючи на практиці.
Альона Одукалець.Фото: надане Альоною Одукалець
І, до речі, вже три роки підряд практику Альона проходить у своєму рідному ліцеї в селі Клинове.
Альона на практиці. В свою рідну школу вона повернулася в ролі майбутньої вчительки молодших класів.Фото: надане Альоною Одукалець
— І з кожним разом я все більше захоплююсь своєю професією. Я рада, що стану вчителькою початкових класів, тому що спостерігати за розвитком дітей, за їх «філософією», їхніми розмовами і думками надзвичайно приємно, — ділиться своїми враженнями майбутня педагогиня. — Я хочу сприяти тому, щоб діти виросли людяними і свідомими. Я хочу показати дітям красу нашого народу, культурну спадщину, аби вони усвідомлювали те, що вони народилися в прекрасній країні і не соромилися її. Хочу, щоб вони ще з дитячих років шанували свою мову, шанували свої традиції, розвивали і осучаснювали їх.
Історія Олександри Боднар
Саші Боднар лише 17. Цього року вона закінчила школу та вступила до вишу у Києві. І дівчина теж зазначає, що участь у колективі «Жванчик» відіграла особливу роль у її житті.
Саша Бднар.Фото: надане Олександрою Боднар
— Я завжди мріяла співати, — розповідає Саша. — Але мій батько вважав, що треба обирати якусь більш практичну професію. Мені важко було наважитися на те, щоб ослухатися його. Та думки про те, що я все життя потім буду шкодувати, що навіть не спробувала поступити туди, куди хочу, надали мені мужності. І коли мені це вдалося і я стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, то тоді вже раділи всі – і я, і мої батьки.
На жаль, через війну Саша майже весь перший курс навчається дистанційно — Київський інститут культури розташовиний в Печерському районі, де були прильоти. Дівчина шкодує, що студентське життя зараз недоступне, але вірить, що після перемоги це зміниться.
Берегині української культури
І Альона, і Саша переконані, що війна висвітлила значущість мистецтва та необхідність збереження української культури. Кожна з них долучається до цього не тільки через участь у фольклорному колективі «Жванчик». Саша, батько якої захищає Україну, популяризує українські сучасні та стародавні пісні, записуючи на них кавери і викладаючи їх в Інтернет. А також разом із друзями з інституту бере участь в онлайн-концертах для військових у госпіталях.
Олександра Боднар.
— Мистецтву — бути! Культурі — бути! — говорить Олександра. — Це своєрідний фронт, на якому ми маємо бути, аби підтримувати і надихати наших захисників. Я поважаю всіх чоловіків, які, знаючи про величезний ризик, пішли нас захищати. Я дякую їм, дякую своєму татові за те, що вони боронять нашу Україну. І мрію, щоби всі воїни скоріше повернулися додому живими і неушкодженими, щоби жінки обійняли своїх чоловіків, а діти — батьків.
Альона Удукалець.
— Ми обов’язково маємо підтримувати як морально, так і матеріально наших чоловіків, — погоджується з подругою Альона. — Ми маємо бути сильними, не здаватися, показувати їм, що вони мають в нас опору, що вони можуть звернутися до нас і прийти не до розбитого корита, а прийти до сильного джерела, в якому вони будуть черпати свою силу.
Як зазначають дівчата, страшний досвід війни розставив свої акценти. Проте вони обидві переконані, що сила українців — в усьому українському: українській мові, українській пісні, українському слові. У всьому нашому, яке ми повинні розвивати.
— Ось вони які, наші талановиті та відповідальні діти, — зазначає Оксана Клімова. — Ми ними дуже тішимося, пишаємося і дякуємо батькам за виховання таких чудових дівчат.
Боротьба за Україну точиться на всіх фронтах, і кожен українець може долучитися до неї, зберігаючи та шануючи нашу історію, традиції та культуру, як юні, але мужні і свідомі сатанівчанки Альона Одукалець та Саша Боднар.
