Режисер театру «Між трьох колон» відтворює події цієї великої війни
Театр — це «доктор», який допомагає скласти те, що поламано. У цьому переконаний Дмитро Ходаківський, режисер, який пройшов шлях від добровольця до волонтера. На його думку, для перемоги українцям необхідно трансформувати свої страхи та біль у силу, і саме мистецтво в цьому є найкращим інструментом.
Досьє
Дмитро Ходаківський.Фото: Facebook
Дмитро Ходаківський — актор та режисер київського театру «Між трьох колон». В перші місяці війни пліч-о-пліч стояв із захисниками, яких підтримують городоцькі волонтери. 26 лютого добровільно долучився до ТРО, був у складі групи, яка виконувала завдання в Ірпені та Бучі. Після розформування добровольчого батальйону повернувся до основної професії, а також став волонтером. Свою місію вбачає в тому, щоб за допомогою мистецтва донести до українців думку: «Ніхто, крім нас самих, нас не врятує».
Про досвід участі у бойових діях, сучасний український театр та збір коштів для побратимів, які зараз на передовій, далі у монолозі Дмитра Ходаківського.
Мотивація — страх смерті
В перші дні війни я чітко усвідомлював, що відчуваю страх смерті. Мій батько був офіцером радянської армії, і я знав, що росіяни — це продукт тієї самої тоталітарної машини, мета якої — знищити нас. Я не хотів помирати в очікуванні, краще зустріти свою долю зі зброєю в руках. Тож вивіз маму, дружину та тещу за місто, а сам вирішив долучитися до оборони Києва.
«Правильні пацани»
Це було 26 лютого. Мені подзвонив один із акторів нашого театру «Між трьох колон». Він сказав: «Якщо хочеш дати відсіч ворогу із зброєю в руках, поїхали зі мною. Я знаю «правильних пацанів». Так я записався в один із добробатів, які захищали Київ. Тепер розумію, що мені дуже пощастило. На мою думку, в цьому батальйоні був найлюдяніший підхід. Основний «кістяк» складався із вмотивованих і свідомих у своєму виборі чоловіків.
Пекло
В один із моментів командування батальйону оголосило набір в добровольчу групу для виконання завдань в Ірпені та Бучі.
Важко було усвідомити, що я заїжджаю в знайомі мені місця, де бував раніше, але в які прийшла справжня велика війна. Ми їхали «Богданом», вже на під’їзді до міста нас зустрічав ворог. Речі з автобуса довелося перекидати під мінометним обстрілом. Ці обстріли були постійними.
Воронка пам’яті
Саме там я написав багато віршів, що увійшли у виставу «Згадайка». Дану виставу називаю колажем епізодів, що неможливо пояснити і небезпечно забути. Я пам’ятаю свої відчуття від обстрілу, коли наша позиція була в одному з будинків. Навіть стіни в той момент були ворогами, бо не давали можливості для маневру і могли завалити нас після вибуху… В такі моменти люди — це єдине, на що ти можеш розраховувати.
Я дуже чітко пам’ятаю ті позиції і свої переживання, пам’ятаю, де саме і в який момент написав кожний рядок своїх віршів… Я ніколи не забуду, як вигляд має воронка, що залишилася на місці будинку, в який прилетів снаряд — дитяча іграшка, обгоріла книга, речі, які свідчили, що зовсім недавно тут було життя, яке тепер зруйноване… Саме це мене надихнуло на створення вистави, яка також є воронкою, по якій розкидані найяскравіші моменти великої війни, що розпочалася 24 лютого.
Культурний фронт
Після звільнення Київської області наш добровольчий батальйон підлягав розформуванню. Більшість моїх побратимів перейшли до підрозділів Національної гвардії України. Я ж і кілька моїх побратимів, до остаточного розпуску нашого добробату, ще на кілька місяців залишилися нести службу у тилу. Поїхати на Схід мені не вистачало духу, відчував, що психологічно я не готовий до цього.
Побратими Дмитра «Лях» і «Ромео» (з ліва на право) приїхали подивитися «Згадайку».
Проте хотів, нехай і не на передовій, але бути корисним своїй країні і залишатися дотичним до боротьби. Я подумав, що найбільше користі зможу принести, роблячи те, що добре вмію. Я написав кілька п’єс, основна ідея яких — згуртувати український народ так, як це було в перші дні війни. Тоді ми розуміли, що можемо розраховувати тільки на себе. І зараз нам не можна розслаблятися. Війна ще не скінчилася. Якщо ми зупинимося, думаючи, що нас хтось врятує, — ми мусимо знов проходити весь шлях спочатку. Якщо ми відпустимо цей досвід, ми прокинемося знов слабкими…
Треба не боятися, а готуватися
Наші вистави — про сьогоднішню війну. Дехто вважає, що ще рано чіпати цей досвід, що суспільство ще не готове аналізувати його, що це може запустити механізм ретравматизації. Але я іншої думки. Наші вистави не для страху, а для сили! А щоб знищити ворога, нам вони дуже потрібні.
Розуміємо, що наша вистава піднімає глибинні почуття людей і глядачі під час перегляду можуть і плакати, і сміятися, і злитися. До речі, ми консультувалися з професійним психологом і вибудовували сценарій таким чином, щоб цілющий і мотивуючий ефект мистецтва був максимальним.
На сьогодні виставу «Згадайка» ми відіграли понад 125 разів. Ми грали її і для бійців, які були на ротації. Серед них був один із моїх побратимів, який пережив дуже жорстокі і трагічні бої під Зайцевим. Я бачив його лють під час перегляду вистави. Він часто виходив курити, але кожного разу повертався. Він приходив на виступ п’ять разів поспіль і навіть привів увесь свій взвод. Для мене було важливо почути про його враження: «Ви — молодці! Розповідайте про нас!», — сказав він.
Для наших захисників дуже значущим є те, щоб мирні люди знали про їх внесок у боротьбу, їх втрати, переживання.
До речі, за час моєї служби в добробаті я познайомився з хлопцями, двоє з яких після війни хотіли стати акторами нашого театру. На жаль, обидва загинули... Але вони стали персонажами в моїй виставі. Виходить, що таким чином я все ж таки запросив своїх побратимів до колективу театру «Між трьох колон»…
Волонтер
Більшість наших вистав сьогодні — благодійні. Нам вдалося зібрати вже понад 600 тисяч гривень. Я та актори нашого театру підтримуємо конкретний підрозділ, командиром якого є Прометей — мій побратим, з якими я був в Ірпені та Бучі.
Недавно ми придбали для них дрон, зараз збираємо на антену для нього. Тому наші вистави корисні не тільки з точки зору популяризації української сучасної культури та формування активної громадської позиції, але й реальний спосіб наблизити нашу перемогу. Тож, долучайтеся до культурного фронту, приходьте в театр!
