«Інші» діти
Людмила Максім — мати, яка ось уже понад 25 років долає всі життєві труднощі разом зі своєю дочкою Світланою, що має інвалідність. Про те, як не наважувалася віддати дитину до реабілітаційного центру, про результати кропіткої щоденної праці та зусиль для того, щоб Світлана могла жити звичайним життям, далі у монолозі жінки.
Непросто від самого початку
Проблеми зі здоров’ям у Світланки були від народження. Тож перші роки її життя — це постійні поїздки по лікарнях та санаторіях. Прогнози лікарів були невтішні, нам так і сказали: «Ваша дитина ходити не буде». Та ми все одно не покладали рук, навіть до нетрадиційної медицини зверталися…
Світланці було рочків п’ять, коли у Городоцькій лікарні нам розповіли, що у дитячому садочку «Казка» відкрився реабілітаційний центр.
Важке рішення
Нам одразу запропонували влаштувати доньку туди. У мене були сльози, крик, істерика. Я ще не розуміла, як це (реабілітаційний центр, — ред.) працює і була дуже проти. Здавалося, що це те саме, що віддати дитину в інтернат, відмовитися від неї… Мені пояснили, що це — звичайний дитячий садочок, тільки зі спеціальними заняттями, і, крім вихователів, з дітьми працюють вузькі спеціалісти. І чоловік вмовив мене спробувати.
Пані Людмила з чоловіком.Фото: Facebook
Перший місяць було дуже важко. «Моя мама де? Моя мама де?» — цілими днями плакала Світланка. І я — разом із нею під дверима… Так тривало рівно місяць. А потім вона заспокоїлася.
Маленькі великі перемоги
Коли донечка пішла у садочок, вона багато чого ще не вміла — слинку ковтати, ложку тримати, їсти самій, на горщик ходити… А дівчата в садочку всьому цьому її навчили… Коли Світланка підросла, то ми почали ходити до Центру комплексної реабілітації для діток старшого віку. Буквально — ходити: я ставила її ніжки на мої, і так крок за кроком… А сьогодні, хоч і з підтримкою, але донечка майже сама може ходити на невеличкі відстані. А якщо із «ходульками», то ми можемо разом і в магазин, і в аптеку піти.
Реабілітаційний центр
Я дуже вдячна всім спеціалістам нашого Городоцького центру реабілітації. Завдяки їм Світланка почала вчитися. Зараз вона вміє читати, писати, рахувати, стала краще говорити. Активно бере участь у концертах — співає, танцює. У неї з’явилося багато друзів. І поки вона в центрі, я спокійна, бо знаю, що дитина доглянута, нагодована, вчиться…
«Інші» діти
На жаль, мені відомі приклади, коли батьки йдуть на роботу, а дитина на весь день залишається замкненою у квартирі. Хочу звернутися до всіх батьків, які виховують дитину з інвалідністю і не наважуються влаштувати її до реабілітаційного центру: не треба стидатися своєї дитини, не треба боятися! Так, наші діти «інші», але сприймати їх треба як здорових — розвивати, навчати. І краще це роботи разом зі спеціалістами Центру реабілітації.
«Молодець дівчинка»
Зрозуміло, що чомусь я б могла навчити (і навчила) доньку сама. Але так, як в реабілітаційному центрі розвивають і навчають діток, так я б не змогла. Все ж таки там працюють справжні фахівці — реабілітологи, логопеди, психологи, вчителі та вихователі, які знають особливості роботи з дітками із вадами здоров’я. І в тому, яка моя Світланка тепер, — велика їх заслуга. Ось, наприклад, вранці, вона встає, сама одягається, ліжко прибирає, сама миється, купається, тобто робить все те, що треба… Молодець дівчинка!
Світлана Максім.Фото: Facebook
Кожен день для пані Людмили та Світлани — це кропітка робота, але всі життєві труднощі вони долають разом. Не опускаючи руки, не впадаючи у відчай, а радіючи маленьким, але таким важливим перемогам.
