За понад два роки війни
Великий стіл під вікном у залі одного з будинків села Веселець Сатанівської громади. На столі стоїть мапа України, лупа, окуляри, ручка та зошит. Це — робоче місце Олени Органістої. Жінки, яка у свої 98 років веде щоденник війни, в’яже серветки та шкарпетки й пише вірші. Про смерть бабуся навіть не думає і зазначає, що секрету довголіття немає. Просто намагається менше хвилюватися, попри все, бути на позитиві та працювати, адже без діла сидіти не любить.
Зараз пані Олена живе із племінницею. Поки та порається по господарству, вона розпалює грубку, поливає вазони, інколи готує їжу і постійно дивиться новини, щоб бути в курсі всіх подій і записати їх у свій щоденник. За понад два роки війни вона списала вже декілька зошитів.
Історія життя бабусі
Олена Ораніста родом із села Веселець. Вона друга дитина у багатодітній сім’ї. Народилася 1926 року. Пережила голодомор, Другу світову війну та у 15-річному віці була вислана до Німеччини. Повернувшись на Хмельниччину, плакала від щастя і цілувала рідну землю.
— У мене було непросте дитинство та юність. Найстрашнішим був голод. Пам’ятаю, як у п’ятирічному віці я дуже хотіла їсти, а мама не мала чим мене нагодувати. Лише ніжно пригортала до себе і я відчувала на своєму обличчі її сльози. Розуміла, що мамі важко, але нічим не могла їй допомогти, — пригадує бабуся і розповідає, як вона зішкрябувала кору з дерев, їла її та з нетерпінням чекала весни.
Олена ОрганістаФото: Городок.City
— Тоді ми ходили з мамою у поле і шукали невикопану минулого року картоплю. З неї варили юшку і так перебивали голод. Хто тримав корову, то змушений був розбирати будинок і соломою з-під стріхи годувати тваринку. Словом, тяжкі то були часи. Не дай Боже нікому такого пережити, — застерігає жінка, поправляючи квітчасту косинку на сивому волоссі.
Робота за трудодні
Мама пані Олени працювала у полі за трудодні. Їй доводилося красти пшеницю, щоб прогодувати сім’ю. Праця була важкою. Все робилося вручну. За непослух карали висланням до Сибіру, Казахстану, чи Тайги.
— У кого були кращі будинки, їх відбирали, називаючи господарів куркулями. Їм доводилося жити в землянках, які вони копали у ровах, бо не мали землі. Ось так «комуняки» знущалися з нас. Морили нас голодом і важкою працею. Наживалися на нас. Вивозили усе наше зерно до москви, а селянам давали мінімальний мінімум, якого не вистачало на прожиття. Ще й вимагали від них інших продуктів — м’яса, молока, яєць… Хто не міг виконати норму, того судили й карали, — з сумом розповідає бабуся.
Ілюстративне фотоФото: expres.online
Друга світова війна
Згадуючи роки Другої світової війни, вона ледь стримує сльози. Пам’ятає, як після закінчення сьомого класу працювала з подружками в полі. На коні до них примчав юнак і повідомив страшну звістку: «Розпочалася справжня війна. Київ бомблять. Завершуйте роботу і мерщій до колгоспу».
— Там вже було багато людей. Чоловіків мобілізовували, жінки та діти плакали. Таким був початок війни. А через пів року нам додому принесли список людей, яких висилають до Німеччини, серед них була і я. Батьки не хотіли мене відпускати. Тато сказав: «Забирайте мене, але доньки я не віддам». Тата таки забрали, а мені спокою не дали. Через два місяці поліцейський з представником місцевої влади знову постукали у наші двері. І цього разу мене вже не врятували мамині сльози, — розповідає пані Олена.
Олена ОрганістаФото: Городок.City
На щастя, вона потрапила до добрих людей на чужині. У них було велике господарство, за яким вона доглядала. Було важко, але ставилися господарі до неї добре. Час від часу відпускали на зустрічі з українцями, де юна Олена плакала від туги за Батьківщиною і співала українські пісні.
— Додому я повернулася через три роки, коли закінчилася війна. Везли нас товарняками. Пам’ятаю, потяг тоді їхав повільно, ми сиділи на соломі. Були всі чорні від вугілля, але щасливі, що нарешті повертаємося, — з посмішкою на обличчі пригадує той день пані Олена. Приїхавши на Хмельниччину, вона впала на коліна, цілувала землю і плакала від щастя.
Гарні сторінки історії
Тоді їй було 19 років. Наступних 11 років жінка пропрацювала у колгоспі, як і її мати. А потім вийшла заміж за хлопця із села Журавлинці та разом із ним поїхала до Казахстану.
— Туди вислали батька мого чоловіка. Ми спершу жили у нього, а потім звели свій будиночок. Чоловік працював водієм, а я — швачкою. Нас люди поважали. З часом ми завели господарство і нарешті були щасливими. Та недовго. Згодом чоловік захворів і помер, — каже бабуся.
Через три роки після смерті чоловіка, пані Олена повернулася на Батьківщину. Спершу поїхала до сестри, яка жила на Донбасі, а потім — до брата у село Соломна, що на Хмельниччині. Там також побудувала будиночок і жила у ньому до 2018 року.
— Я б ще жила, але роки беруть своє. Віддалася у руки племінниці, — всміхається бабуся. — Тепер живемо удвох. Я їй намагаюся допомагати, чим можу, а у вільний час веду щоденник війни та малюю на мапі лінії фронту. Дуже радію, коли нашим вдається відвоювати клаптик землі або знищити ворожу навалу.
98-літня бабусяФото: Городок.City
Це вже друга війна для Олени Петрівни. Вона із болем у серці спостерігає за стражданнями людей з екрана телевізора і молить Бога про мир на всій землі.
Щоб відволіктися від поганих новин, вона в’яже шкарпетки або серветки. Їх передає воїнам і дарує подружкам-сусідкам. Ще й вірші-привітання пише кожній у подарунок до дня народження. І просить усіх бути добрими, щирими й цінувати рідну землю й молити Бога про мир.
