Дитячий будинок сімейного типу
У селі Іванківці на Сатанівеччині стоїть жовтий будинок, оточений квітами та декоративними звірятками. Там проживає Юрій та Інна Ластівки, подружжя, яке стало названими батьками для 14 дітей.
Інна та Юрій Ластівки.Фото: Городок.city
Як все починалося
Інна та Юрій познайомилися 12 років тому в Києві. Він працював адміністратором у магазині, а вона — продавчинею. Вперше вони зустрілися на загальних зборах. Це було кохання з першого погляду. Юрій не міг відірвати погляду від блакитних очей молодої дівчини. Так народилася нова українська сім'я.
З часом Юрій розповів дружині про мрію створити дитячий будинок сімейного типу. Від почутого жінка була не в захваті, бо вже мала доньку від першого шлюбу. Та й спільна донечка була ще маленькою. Але вирішила ризикнути і коли їхній Марічці виповнилося шість місяців, подружжя прийняло у свою сім'ю двох дітей — Рому та Аліну.
— Я ніколи не забуду той день. Ми приїхали до притулку і всі діти називали нас мамою та татом, сподіваючись, що ми їх заберемо. Зараз я до цього вже звикла, а тоді, у 25 років, було моторошно, — зізнається Інна.
— Діти, яких ми першими взяли, пробули у притулку три місяці. Аліні тоді було чотири роки, а Ромі — одинадцять. Він був дуже спокійним і врівноваженим, на відміну від дівчинки. Вона й п’яти хвилин на місці не могла всидіти. Я хвилювався, що їй буде замало того простору, який був у батьків Інни на Чемеровеччині, де ми жили, перш ніж переїхати в новий дім, — пригадує Юрій.
Юрій ЛастівкаФото: Городок.City
Придбати новий дім для дитячого будинку сімейного типу вдалося завдяки меценату родом із села Іванківці. Він допоміг відремонтувати, добудувати та обладнати дім, у якому тепер завжди лунає дитячий сміх.
— Якби не Олександр Слободян, я не знаю, чи вдалося б нам усе це реалізувати. Коли ми з дружиною почали говорити про створення дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), вона сказала, що погодиться на це лише тоді, коли я збудую дім з усіма зручностями. Відтак я почав шукати спонсорів, адже своїми силами реалізувати проєкт такого масштабу було дуже складно. З усіх, до кого я звертався, відгукнувся лише Олександр В'ячеславович, але він наполіг на тому, що дім має бути у його рідному селі, — розповідає чоловік.
Переїзд
У 2014 році сім’я переїхала в Іванківці й взяла з притулку ще чотирьох дітей. Сьогодні шестеро дітей, які першими стали частиною родини Ластівок, уже дорослі. Один із синів служить у лавах ЗСУ. А їхні названі батьки продовжують дарувати своє тепло і любов дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах.
Зараз у сім’ї Ластівок виховуються вісім неповнолітніх прийомних дітей і спільна донечка Марічка, яку старша сестра називає Масяньою.
— Між нами різниця шість років. У дитинстві я дуже хотіла сестричку, а тепер маю їх багато. Хоча у нас різні батьки, ми як одна сім’я. Живемо під одним дахом, їмо за одним столом і разом проводимо час. Колись я дуже ревнувала маму. Не розуміла, що таке ДБСТ, була замкненою та дратівливою. Але з часом зрозуміла, що це мамина робота, завдяки якій я і мої брати та сестри мають усе. Та найголовніше те, що у нас є батьки, хоча не для всіх рідні, — зазначає 18-річна Ніна Ластівка.
Зараз Ніна носить прізвище вітчима і називає його батьком. Навчається, як і обіцяла покійному дідусю, на медсестру в Чортківському медичному коледжі. Потім планує вступати у виш на педіатриню, або реабілітологиню.Фото: Городок.City
Незмінне правило
Принцип подружжя Ластівок — брати в сім’ю рідних братиків і сестричок. З досвіду вони зазначають, що так діти легше адаптуються. У їхньому домі є певні правила, головне з яких: «Не дивлячись ні на що, мама завжди права».
— Ми намагаємося привчити дітей до роботи, щоб вони все вміли, і приділяємо багато уваги навчанню. У нас є дні математики, читання, англійської. Зазвичай старші діти допомагають молодшим з уроками, а якщо щось не вдається, на допомогу приходимо ми, — розповідає Інна.
Більшість часу вона проводить із дівчатами, а хлопці проводять час із татом. Разом вони майструють, катаються на велосипедах, вчаться грати в теніс.
— І дуже приємно, коли старші діти, які вже пішли своїми життєвими дорогами, телефонують і кажуть: «мама і тато». Це означає, що ми залишаємося для них батьками, — додає Інна.
Власним прикладом
Основне завдання, яке поставило перед собою подружжя — виховати з дітей гарних людей. Щоб кожен та кожна з них знайшли своє покликання і впевнено йшли до своєї мети.
— Ми не хочемо, щоб вони були як роботи, а щоб зрозуміли, чого прагнуть. Щоб були господарями свого життя, — зазначає Юрій.
Аби досягти своєї мети, Юрій намагається бути гарним прикладом для дітей: веде здоровий спосіб життя, займається спортом і господарює. Разом із дружиною вони тримають велике господарство та садять городину. Із зібраного урожаю Інна робить консервацію. Восени її погріб виглядає, як магазин — асортимент тут на будь-який смак, адже діти люблять і варення, і компоти, і солоні огірочки. Зима для Інни — час перепочинку, коли вона може зайнятися улюбленим хобі — вишиванням. Вона вишила ікони для кожної дитини, щоб вони оберігали їх від негараздів.
— Мій чоловік відпочиває, коли щось майструє, а я — коли вишиваю. Ще одне моє хобі — квіти. Я б їх садила всюди. А настрою мені додає Бублик, наш песик, який є ще одним членом нашої сім’ї, — з усмішкою розповідає Інна.
Інна зі своїм собачкоюФото: Городок.City
Другий дім
Сім'я Ластівок прийняла перших дітей 12 років тому, а останніх — два роки тому. Зараз у родині виховуються діти віком від 7 до 16 років, і всі вони називають Юрія та Інну мамою і татом.
Діти, які виховуються у сім'ї Ластівок.Фото: Городок.City
— Я тут із молодшим братом Марком живу вже шість років. Пам’ятаю день, коли ми вперше переступили поріг цього дому. Я був в обшарпаній куртці і тримав у руці колонку. Нас поселили на першому поверсі, бо нагорі ще тривав ремонт. Брат трохи боявся темряви, але тато приніс світильник і заспокоїв його. Сьогодні Марку вже 12 років і він добре навчається. А я — права рука тата — допомагаю косити траву, доглядаю господарство. Тато мені допомагає згортати сіно та працювати з мотоблоком. А разом з братом ми граємо в приставку, гуляємо на вулиці, граємо у футбол і катаємося на велосипедах, — ділиться 15-річний Давид.
— Я живу тут із братом Ігорем. Йому 12 років, він любить складати конструктор. Я ж обожнюю кататися на велосипеді, дивитися телевізор та складати пазли. Тато зі старшою сестрою Аліною навчили мене читати, за що я їм дуже вдячна, — каже 10-річна Маріна.
— Я живу тут із братом Андрієм. Йому 7 років, а мені 9. Я переходжу в 4 клас. У школі мені не подобається вчити мову, але подобається математика. Уроки я зазвичай роблю з татом. У вільний час складаю пазли та граюся конструктором. Мрію стати вожатим, — ділиться Міша.
Щороку діти отримують від Сатанівської громади путівку до табору. Не став винятком і цей рік.
— Це чудова сім’я. Я з ними познайомилася у грудні 2022 року, коли почала працювати у сфері соціального захисту. І завжди, коли я приїжджаю сюди, відчуваю неймовірно позитивні емоції, тому що тут панує дуже добра атмосфера. У моїй роботі зустрічаються різні сім’ї, але тут я заряджаюся позитивною енергією. Тут завжди посміхаються, чути дитячий сміх і дуже смачно пахне, — стверджує фахівчиня із соціальної роботи Ганна Магатюк.
Фото: Городок.City
Не на часі
Подружжя зазначає, що українське законодавство не досконале, тому у веденні ДБСТ виникає багато проблем. Не завжди держава забезпечує дітей усім необхідним, зазначаючи, що в державних інституціях поки що не вистачає коштів на реалізацію таких проєктів.
— Всі речі мають свій термін дії. За 10 років у нас зламалися дві речі — пральна машинка і сушарка. Але на нові від держави ми навіть не сподіваємося. Проте ми рухаємося до Європи, тому надіюся, що ситуація якось зміниться і ДБСТ будуть розвиватися. Адже діти хочуть мати батьків, навіть названих, — зауважує Юрій.
Свій будинок він називає «Ластів'ячим гніздом» і навіть створив тематичний герб, на якому зображені дві ластівки та десятеро ластів'ят. Це символ сім’ї, яка збудована на любові. Саме вона тримає їх разом.
Герб родиниФото: Городок.City
— Моя опора — дружина, а я — її. Разом ми пройшли складний шлях, але досягли того, чого хотіли. Щоб ми разом не починали, нам усе вдавалося. Напевно, це — доля, — стверджує Юрій.
