Сильніший за обставини
Для Руслана Зеленкова із Сатанова війна розпочалася у вересні 2015 року. Тоді він був 26-річним юнаком, який про війну лише чув, але ніколи її не бачив. Як зазначає, спочатку було складно. Та після мобілізації, він твердо вирішив захищати свою Батьківщину.
Розпочинав сатанівчанин військову кар’єру у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар» на Миколаївському напрямку. Працював командиром батареї. Потім був направлений в Донецьку область під Бахмут, а згодом — у Часів Яр.
Руслан Зеленков із побратимами.Фото: Архів Руслана Зеленкова
— Складнощі виникали через те, що я у військо прийшов молодим, необстріляним та всьому вчився з нуля. Це треба було в собі перебороти, зібратися з силами та сказати: «Так, я воїн» або «Ні, я не воїн». Я зрозумів, що хочу бути військовим і будувати кар’єру в армії, — зазначив сатанівчанин.
У 2018 році Руслан повернувся на Хмельниччину, отримав звання капітана і наступних чотири роки працював у другому відділі Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Неодноразово був направлений на службу у Сєвєродонецьк, де формував бригади й керував ними.
Повномасштабне вторгнення
Коли розпочалася повномасштабна війна, Руслан був у Центрі комплектування. Ще два місяці він займався формуванням військових частин, а потім отримав наказ про призначення командиром батареї у новостворену 65-ту бригаду, яка відправлялася на Запорізький напрямок. Там він служив до 1 червня 2023 року. Брав участь у звільнені населеного пункту Роботине, а потім виконував військові завдання в місті Оріхів.
— Війна зробила мене менеджером. Я навчився швидко оцінювати ситуацію, приймати складні рішення та відправляти людей туди, звідки вони повернуться живими й неушкодженими. Це велика відповідальність. Для мене найголовніше — щоб усі мої підлеглі поверталися з завдань, телефонували своїм сім’ям і казали: «У нас усе гаразд», — розповідає Руслан. Та, оберігаючи побратимів, одного дня він сам ледь не загинув. — 1 червня ми поверталися з позицій і потрапили під обстріл. Тоді я втратив праву ногу.
Реабілітація
Першу медичну допомогу воїну надали в селі Таврійське. Стабілізувавши стан, переправили в місто Запоріжжя, пізнішу — у Дніпро. Потім евакуаційним потягом його перевезли до Києва, де він перебував три місяці. Згодом ще місяць лікувався у Львові, після чого поїхав до Вінницького реабілітаційного центру, де йому провели протезування.
Руслан Зеленков в госпіталі.Фото: Архів Руслана Зеленкова
— Це був дуже складний період у моєму житті. Важко було прийняти той факт, що так, як раніше, уже не буде. Коли дали протез, я на підсвідомому рівні розумів, що ноги більше немає, тому стати було непросто. Допомогла сім’я. Усмішки дружини й дітей додавали наснаги. Коли я повернувся додому, почав себе мучити думками, що потрібно щось робити, а я не можу. Але дружина повірила в мене. Уже за місяць я кинув милиці й почав ходити самостійно, — зазначає ветеран.
За його словами, усе залежить від людської свідомості. Якщо людина, яка опинилася в подібній ситуації, має стимул, вона встане і піде. Якщо ж ні, то залишиться на колісному візку, стверджуючи, що так легше.
Руслан Зеленков з побратимами та посестрами. Фото: Архів Руслана Зеленкова
— Треба боротися із собою. Так, не завжди все виходить. Не буде, як раніше, але необхідно пристосовуватися до нових обставин. Ми не маємо права скласти руки й чекати смерті. Якщо мені обірвало лише ногу, але я залишився живим, то, напевно, Бог вважає, що я маю ще трішки зробити роботи, а не відпочивати, — всміхається ветеран.
Нове життя
Трішки адаптувавшись, він почав робити вдома ремонт. Допомагали друзі, але Руслан зрозумів, що багато чого він може робити самостійно. Згодом познайомився з будівельниками, які у центрі селища зводять монолітне укриття, і доєднався до їхньої команди.
— Зараз я вже там не працюю, але колишні колеги досі кажуть: «Був там такий без ноги і таке робив, що ми з двома ногами не можемо зробити». Це приємно, бо я довів собі та іншим, що можна й без ноги працювати й жити повноцінним життям, — наголосив Руслан.
Вже у грудні цього року він розпочне роботу в новій, але дуже близькій для нього сфері. Він стане помічником ветерана при відділі соціального захисту населення Сатанівської селищної ради. У цій ролі Руслан виконуватиме функції фахівця громади, відповідального за індивідуальний супровід ветеранів. Його головне завдання — всебічна підтримка захисників та захисниць у їхній повноцінній адаптації до мирного життя.
— Планую спершу вивчити потреби людей. Допомагатиму не лише ветеранам, але й сім’ям, рідні яких зараз служать у лавах ЗСУ, а також тим, чиї рідні вже полягли під час захисту Батьківщини, — зауважує ветеран.
Волонтерство
Паралельно він допомагатиме воїнам, адже вважає, що всі люди, які живуть у тилу, повинні підтримувати фронт. Руслан волонтерити почав три місяці тому. Перше, що він зробив — відремонтував та передав побратимам свою автівку, яка свого часу врятувала йому ужиття.
— Зараз я з товаришами активно займаюся збором необхідних для військових речей: запчастин, комплектуючих, харчових продуктів та засобів гігієни. Робити це зараз складно, через те, що люди все рідше виявляють бажання допомогти. Зазвичай, це роблять лише ті сім’ї, чиї рідні захищають, або захищали Україну й вони знають як це — сидіти у холодному окопі.
Сьогодні, якби була можливість повернути час назад, Руслан зазначає, що зробив би такий самий вибір і ні про що не шкодує. Єдине, що, за його словами, складно поєднувати з військовою справою — це сім’я. У тилу рідні переживають за виконання кожного завдання набагато більше, ніж сам воїн, який його виконує.
— Війна забирає у нас час. Ми не бачимо, як ростуть наші діти, не можемо обійняти своїх дружин... І несвідомо змушуємо їх перебувати у постійному стресі. Але це свідомий вибір. Моя дружина завжди знала, що армія — це моя робота, яку я обрав обдумано. Лише раз вона сказала мені, що з десяти років війни п’ять вона з дітьми мене не бачила, — розповідає ветеран.
Зараз Руслан намагається наздогнати втрачений час і активно допомагає побратимам, наголошуючи, що це — обов’язок кожного у тилу.
