Чарівний куточок села Покровка
Неподалік Сатанова розкинулося мальовниче село Покровка, яке славиться своїми яблуневими садами. Особливо воно красиве навесні, коли цвітуть дерева. Живуть тут добрі та працьовиті люди, справжні господарі української землі. Важко тут стало жити, адже більшість чоловіків на війні. А земля потребує чоловічої руки. Біля кожного будинку красуються мальви та кущі калини. На квітниках – іриси, півонії, троянди.
Дитячі роки Олександра
18 грудня 1987 року в селі Покровка народився хлопчик, на якого чекала вся родина. Хлопчина ріс чуйним і добрим. Мав багато друзів. Діти часто гралися у війну, і тоді Олександр не міг і подумати, що опиниться на справжній війні. Після закінчення Сатанівської загальноосвітньої школи він вступив до торговельно-економічного технікуму. Навчання давалося Сашкові легко. Отримавши диплом кухаря, Сашко пішов до армії. Службу проходив у місті Дніпро у внутрішніх військах чатовим. Пізніше його перевели на посаду кухаря. Після армії Олександр працював у закладах громадського харчування Хмельницького. Згодом він одружився, а після народження доньки Уляни повернувся додому і працював в одному із санаторіїв Сатанова.
2014 рік. Війна
У лютому 2014 року розпочалася безжальна війна. Вона викликала гнів і ненависть у кожного українця. 1 березня 2014 року Олександра Кухаришена мобілізували. Його підрозділ захищав наші кордони в Луганській області.
Багато сил і енергії було витрачено на захист стратегічно важливих об'єктів у місті Щастя. Там знаходилася електростанція, яка забезпечувала електроенергією всю Луганську область. Тут Олександр знайшов справжніх і вірних друзів, які стали для нього рідними братами. 14 місяців служив він в АТО. Згодом – демобілізувався. У сім’ї народилася друга донька Настуся. Олександр повернувся на роботу кухарем у санаторії…
Повномасштабне вторгнення
Та знову у життя увірвалася біда. 24 лютого 2022 року, серед ночі, як фашисти, напали на нашу країну росіяни. Олександр не міг спокійно жити, коли його країна палала у вогні. Він знову пішов захищати свою землю, свою родину.
Разом із побратимами пройшов військовий вишкіл на Львівщині. Потім у складі 79-ї артилерійської бригади виконував бойові завдання в Луганській і Донецькій областях. Не раз дивився смерті в очі, втрачав бойових побратимів. Але його не полишає прагнення вигнати ворога із рідної землі.
Надія на щасливе повернення сина
А мама щодня чекає на телефонний дзвінок. Кілька разів він приїжджав у відпустку. Це були найщасливіші дні зустрічі. П'ятнадцять днів пролетіли миттєво. І знову дорога, і знову переживання, і знову чекання. А там – окопи, міни, танки, холодні сумні ранки. І знову пекло. А вдома стає порожньо. Залишаються лише спогади.
Фото: Наталія Бочуля
— Щодня молюся за наших дорогих воїнів і прошу опіки в Матері Божої, — каже мати воїна Віра Анатоліївна. — І весь час думаю, як там моєму єдиному синочку? Чи не холодно йому, чи не голодний? Як же хочеться його обійняти!
І щоб хоч трішки відволіктися, Віра Анатоліївна починає готувати смаколики для хлопців. Нехай хоч шматочок домашнього щастя дістанеться їм.
Публікацію підготувала Наталія Бочуля.
