Бойове братерство в тилу
Нині в Україні зареєстровано понад 1,2 мільйона ветеранів. По завершенню війни їх може бути 5-6 мільйонів. Такі прогнози озвучує Уряд. І кожен із цих людей потребуватиме допомоги в адаптації до мирного життя. Ми спостерігаємо це вже сьогодні. На жаль, багатьом з тих, хто повертається з фронту, важко адаптуватися в тилу. Саме тому вони об'єднуються у спільноти, долучаються до волонтерських ініціатив або створюють власні справи — аби не лише віднайти сенс життя, а й підтримати побратимів.
Руслан Зеленков і Олександр Вейко із смт Сатанів Хмельницької області — яскравий приклад того, як військові не тільки відновлюються, а й стають опорою для інших.
Історія Олександр Вейка
Олександр Вейко приєднався до лав Збройних сил України у перші дні повномасштабної війни. Спершу служив на Донецькому, а згодом — Запорізькому напрямках. На фронті Олександр пробув майже півтора року, після чого звільнився через сімейні обставини. Повернувшись додому, зіткнувся з внутрішньою порожнечею, не знаючи, куди подіти свою енергію та загострене почуття справедливості. Порятунком стало волонтерство.
— Для мене це можливість і надалі бути зі своїми хлопцями. Тільки тепер я допомагаю їм в інший спосіб. Крім того, люди мені та іншим ветеранам довіряють, знаючи, що передана ними допомога дійде до місця призначення. Адже ми працюємо безпосередньо з воїнами — не через командирів чи комбатів, — зазначає Олександр Вейко, який сьогодні працює у місцевому комунальному підприємстві.
Олександр ВейкоФото: Городок.City
Його дім нині більше схожий на волонтерський штаб: там збирають, сортують і пакують допомогу для військових, радяться з побратимами й планують наступні поїздки на фронт.
Історія Руслана Зеленкова
Для Руслана Зеленкова війна стала реальністю у вересні 2015 року, коли 26-річний юнак вперше зіткнувся з її жорстокою дійсністю. Спершу був у штурмовому батальйоні на Миколаївському напрямку. Потім був направлений в Донецьку область під Бахмут, а згодом — у Часів Яр. З 2018 па 2022 роки працював у «військкоматі» в Городку. Та з початком повномасштабного вторгнення Руслан знову опинився на передовій.
— Для мене найважливіше було, щоб усі мої хлопці поверталися з бойових завдань живими та могли зателефонувати своїм рідним зі словами: «У нас все добре», – згадує Руслан.
Проте, оберігаючи побратимів, 1 червня 2023 року він сам опинився на межі життя та смерті. Під час повернення з позицій їхній підрозділ потрапив під ворожий обстріл, внаслідок чого Руслан втратив праву ногу.
Руслан Зеленков в госпіталі.Фото: Архів Руслана Зеленкова.
Потім був тривалий процес реабілітації та прийняття себе іншим. Однак ветеран не впав духом. Завдяки підтримці сім’ї, він швидко навчився ходити на протезі й навіть певний час працював на будові. Нині працює помічником ветерана при відділі соціального захисту населення Сатанівської селищної ради, допомагає колишнім військовим адаптуватися до цивільного життя, консультує їх, супроводжує у процесі оформлення документів.
Руслан Зеленков працює помічником ветерана з грудня 2024 року. Фото: Городок.City
Волонтерство у співпраці з громадою
Руслан і Олександр, побратими, які пройшли війну, нині працюють пліч-о-пліч у тилу. Тепер їхній фронт — волонтерський. Разом із місцевим священником Ігорем Топоровським чоловіки наразі облаштовують підвальне приміщення у місцевому храмі. Там планують створити справжній міні цех: на спеціальному обладнанні сушитимуть овочі та фрукти на сухі борщі, каші та чаї. Усе — для потреб військових і людей, які опинилися у складних життєвих обставинах.
— Частина обладнання уже є, але загалом потрібно ще три агрегати, кожен з яких коштує до тисячі євро. Крім того, необхідно привести приміщення до ладу. А з постачанням овочів та фруктів проблем не буде — у нашій громаді кожен другий долучиться до справи. Люди це й так роблять, тільки поки що ми передаємо продукти до Хмельницького, де сушкою займаються наші друзі-волонтери. Але лише на дорогу туди витрачаємо понад тисячу гривень, тому це не дуже вигідно, — пояснює о. Ігор.
О. Ігор Топоровський волонтерить з 2014 року й особисто їздить на передову. Фото: Городок.City
Власна справа — як новий бойовий фронт
Та якщо на передовій потрібно було тримати оборону, то у мирному житті ветерани беруть на себе іншу місію: підтримати побратимів, допомогти громаді, збудувати нове — власноруч. Олександр і Руслан розуміють, наскільки важливо віднайти себе в нових реаліях. Саме тому активно діляться інформацією з іншими ветеранами: розповідають про актуальні грантові програми, наводять приклади успішного старту, надихають історіями тих, хто вже ризикнув — і виграв.
— Насправді зараз є дуже багато можливостей для ветеранів та членів їхніх родин. Однак у таких маленьких громадах як наша, про це мало хто знає, — зазначає Олександр, який сам мріє реалізувати власний проєкт та вже готується ділитися досвідом з іншими.
Шлях до мрії: історія Івана
Серед тих, хто вже зробив перші кроки до втілення своєї мрії, — Іван Пшоновський із Сатанова. Два роки він служив у 80-й бригаді інженерних військ, сапером-розвідником. Донеччина, Часів Яр, Кліщіївка… Минулого року чоловік звільнився з лав ЗСУ. Через кілька місяців адаптації він почув про можливість отримати державний грант на відкриття власної справи — і згадав про свою юнацьку мрію.
Іван Пшоновський отримав найвищу нагороду ЗСУ — «Золотий хрест».Фото: Архів Івана Пшоновського.
— До війни я працював барменом у маленькій київській кав’ярні, яку називав «будкою». Тоді й мріяв про власну кав’ярню. І ось настав момент, коли мрія знову стала реальною, — пригадує 34-річний Іван.
Рішення прийшло швидко: Іван вирішив облаштувати кав’ярню у Городку. У спальному районі, біля будинку, який місцеві називають «Китайською стіною», він отримав 30 квадратних метрів землі.
— Городоцькі депутати підтримали мою ініціативу. Тепер я планую вкласти територію бруківкою і зварити металеву конструкцію, у якій буде маленька кав’ярня, — ділиться планами Іван.
Зараз ветеран проходить бізнес-тренінги й готує документи для участі у грантовій програмі. Його історія — не лише про каву. Це про відродження віри у власні сили. Про новий формат служіння — мирний, але не менш важливий.
Психологічне значення: бути корисним — значить зцілюватися
Повернення до активного життя, підтримка побратимів, реалізація мрій — усе це має не лише соціальне, а й глибоке психологічне значення. Як пояснює клінічна психологиня Оксана Бризгунова, відчуття приналежності до спільноти — один із ключових чинників психоемоційного відновлення після пережитого на фронті.
— Ветерани, які долучаються до волонтерства, громадських ініціатив, спорту чи підприємництва, демонструють здатність не лише адаптуватися, а й зберігати бойове братерство у мирному житті, — каже пані Оксана. — Водночас вони реалізують важливу психологічну потребу — бути корисним, впливати на події, не втрачати сенс. Для багатьох з них це ще й спосіб зберегти бойове братерство, але вже в новому форматі — підтримуючи один одного у тилу. Ця взаємна підтримка, спільна діяльність, визнання суспільством — усе це значно знижує ризики ізоляції, ПТСР та депресивних розладів. Саме тому об’єднання ветеранів і їхня активна участь у громадському житті мають потужний терапевтичний ефект.
Оксана БризгуноваФото: Архів Оксани Бризгунової
Знати — значить діяти: ресурси для старту
Щоб почати — потрібна інформація. А далі — віра, рішучість і трохи підтримки. Ось кілька перевірених джерел, які допомагають ветеранам зробити перший крок:
- Мікрогранти від «єРобота» — до 250 000 грн на старт або розвиток бізнесу;
- Український ветеранський фонд — відшкодовує до 20 000 грн на купівлю товарів та обладнання для ведення власної справи;
- «Освіта для ветеранів» — платформа з актуальними навчальними ресурсами;
- Служба зайнятості — консультує щодо працевлаштування та самозайнятості, допомагає скласти бізнес-план.
Новий фронт — нова спільнота
Ті, хто тримав стрій на передовій, сьогодні тримають тил. Їхній новий фронт — це волонтерство, бізнес, розвиток громад. Вони не просто повертаються — вони змінюють реальність навколо. Крок за кроком, проєкт за проєктом, мрія за мрією — як Іван, Олександр, Руслан, як тисячі інших. Це — не кінець війни. Але це — початок відновлення. І в цій боротьбі кожен крок має значення.
Публікація зроблена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
