Городоцька гімназія 10 років тому
Знаєте, є моменти, що врізаються в пам’ять назавжди. Як перший сніг. Або — останній дзвоник. І от зараз, коли шкільні коридори знову наповнюються гамором випускників, а в повітрі пахне півоніями й легкою тривогою, мимоволі згадуєш: а як це було тоді, скажімо, десять років тому?
Ось і добіг до кінця ще один навчальний рік. Хтось видихнув з полегшенням — ще один «шкільний раунд» позаду. А для когось травневі дні у школі були останнім шансом побути дитиною перед тим, як стрибнути у вир дорослого життя.
І знаєте, ця суміш радості, смутку і якоїсь незрозумілої тривоги — вона не нова. Вона дуже нагадує ту, що витала у повітрі рівно десять років тому, у 2015-му. Бо, на жаль, війна й тоді вже стукала у наші двері.
Перемотаймо плівку: Городок, 2015 рік
Пам’ятаєте той рік? Здається, це було лише вчора. Але минуло вже десять років. Випускники Городоцької гімназії (так-так, теперішнього Городоцького ліцею №1) так само метушилися, готували вальс, обирали сукні та костюми. Мріяли про вступ, нові знайомства, про безтурботне літо.
Але повітря вже тоді було наелектризоване тривогою. Зі сходу надходили тривожні новини. Слово «АТО» міцно закріпилося у нашому повсякденному лексиконі. У багатьох батьки, брати, сусіди вже були там, на фронті. І кожен телефонний дзвінок змушував серце битися швидше.
Фото: Городок.City
Саме того, 2015 року, наша громада пережила невимовну втрату. Віктор Попик, випускник тієї самої Городоцької гімназії, віддав своє життя за Україну. Молодий, сповнений мрій і планів, він став на захист Батьківщини — і не повернувся.
Це був шок. Біль. І неймовірна гордість
Містечко завмерло. Стихли розмови. На обличчях людей застигла суміш болю й тихої люті. Тоді ще не було стільки меморіальних дошок, не висіло стільки портретів на білбордах. Але ім’я того хлопця знав кожен. Його історію передавали з вуст у вуста. Він був одним із перших, хто показав, що таке справжній патріотизм — не на словах, а вчинками. Ціною власного життя.
Відкриття пам'ятної дошки в Віктору Попику у Городоцькій гімназії. Фото: Городок.City
У школі, де Віктор навчався, бігав коридорами, сміявся з друзями, отримував свої перші двійки й п’ятірки, — панувала особлива, гнітюча тиша. Вчителі згадували його ще зовсім юним, життєрадісним. Однокласники не могли повірити, що їхнього друга більше немає.
Останній дзвоник 2015-го був не таким, як завжди
Він був інакшим — тихішим. Сльози на очах випускників і їхніх батьків були не лише від прощання зі школою. Це були сльози за тим, хто вже ніколи не почує останнього дзвоника. За тими, хто саме в цю мить боронить наш спокій.
І хоч тоді ще не всі до кінця усвідомлювали масштаб трагедії, що розгорталася в країні, та зерно розуміння, зерно єдності вже було посіяне. Люди гуртувалися, волонтерили, збирали допомогу — кожен робив усе, що міг.
10 років потому...
Минув час. Городоцька гімназія стала Городоцьким ліцеєм №1. Виросли нові покоління учнів. Але пам’ять — жива. І сьогоднішні випускники, так само як і ми тоді, дивляться у майбутнє з надією, але й з тривогою в серці. Бо війна триває. І ціна свободи, на жаль, досі залишається надзвичайно високою.
Пам’ять — це теж зброя. І вона робить нас сильнішими.
