У річницю загибелі Василя Шупера
Чорна хустина, у руці – квіти, а на очах – сльози. Вона сидить на лавці у центрі Городка і згадує свого сина – Василя Миколайовича Шупера. Сьогодні, 26 червня 2025 року, – річниця його загибелі. Традиційно на площі Героїв Майдану городоччани віддають шану полеглому захиснику, який віддав своє життя за Україну.
О дев’ятій ранку місто зупиняється. На перехрестя виходять активісти з плакатами: «Згадай про військових», «9:00 – зупинись». Городоччани хвилиною мовчання вшановують полеглих захисників. Потім звучить Державний Гімн. Рідні Василя Шупера, попри біль втрати, гордо підіймають голови, кладуть руку на серце, наче демонструючи, що розуміють, за що загинув їхній тато, чоловік, син. Опісля звучить запис історії захисника.
— Я знаю Василя відтоді, як він одружився з моєю сестрою. Це була хороша, надійна, привітна людина. Він завжди допомагав, підтримував словом, завжди був чудовим батьком, чоловіком, сином. Це величезна втрата для нашої родини. У нього залишилася донечка, в якої попереду буде весілля та все інше, але батько цього не побачить, бо пішов боронити кордони нашої держави та загинув. За це ми дуже вдячні. Вклоняємося його мамі, а також дякуємо всім воїнам, які захищають нашу державу, — зазначила родичка полеглого воїна Наталія Кравчук.
Історія Василя Шупера
Василь Шупер народився у січні 1983 року в селі Кремінна, що на Городоччині. Він був одним із трьох синів у родині. Його дитинство було непростим – рано залишився без батька, і хлопці зростали в умовах постійної нестачі. Разом із братами Василь змалку вчився працювати: без нарікань, терпляче, щодня – бо розумів, що ніхто за нього цього не зробить.
Підростаючи, Василь, як і багато інших, поїхав на заробітки – понад десять років працював за межами дому, аби забезпечити себе й допомогти рідним. Був працьовитим, справедливим, вірним у дружбі. Його сусіди й друзі пригадують, що він завжди приходив на допомогу, вмів підтримати, поділяти і радість, і горе.
Згодом Василь створив власну сім’ю. Одружився, став батьком – і це стало для нього найбільшою гордістю. Він обожнював свою дружину та донечку, часто говорив, що хоче дати їм найкраще, щоб його дочка зростала у спокої та безпеці. Сім’я для нього була головною опорою і сенсом життя.
Пам'ятне фото полеглого воїнаФото: Городок.City
Останній бій та вічна пам'ять
У травні 2024 року Василь пішов захищати Україну. Його рідні просили залишитися, та він не вагався, як і його брати. Казав: «Я мушу. Я йду захищати дитину. Я хочу, щоб вона мала все. Я хочу допомогти звільнити Україну». Його туди ніби щось вело – внутрішній обов’язок, потреба бути там, де вирішується майбутнє.
Василь проходив службу в одній із військових частин ЗСУ, на посаді номера обслуги відділення гранатометного взводу. Спершу перебував у частині, а 19 червня його відправили на передову. Зв’язок із ним обірвався 26 червня – того ж дня, коли його серце перестало битися. Василь загинув поблизу Новомихайлівки на Донеччині.
16 липня 2024 року рідні, односельці та побратими провели його в останню путь. Василь повернувся додому – але не так, як мріяли його дружина і донька. Його поховали на сільському кладовищі у рідній Кремінній. Йому назавжди залишиться 41 рік.
