Згуртованість крізь біль і фарби
«Про суспільство я нічого хорошого не скажу. Тому що люди, на жаль, досі не навчені співчувати і вони не знають, що потрібно сказати людині, яка перенесла втрату. Часто своїми питаннями вони завдають ще більшого болю». Це слова Оксани Хаверко, для якої серпень 2022 року став межею між «до» і «після», коли на війні загинув її чоловік Андрій Бахтов. Втрата, що могла зламати, з часом перетворилася на шлях пошуку сенсів, опори й нової сили.
За «горою», якої не стало
Вона говорить тихо, але впевнено. У її голосі — спокій людини, яка вже пережила найгірше. Оксана добре пам’ятає той момент, коли зрозуміла: життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Це сталося не в день прощання і не в мить страшної звістки. Це сталося тоді, коли зникло відчуття, що за спиною є «гора».
Оксана народилася в селі Іванківці на Городоччині. Наступна сторінка її життя була пов'язана із Хмельницьким. Там закінчила школу, обрала фах, у якому рятують життя, — стала медиком. Закінчила Хмельницьке медичне училище за спеціальністю «акушерська справа», працювала у Хмельницькому пологовому будинку, майже два десятиліття — у поліклініці МВС. Згодом — Академія внутрішніх справ у Києві. Робота була непростою і вона звикла бачити біль інших, та ніколи не думала, що доведеться вчитися жити зі своїм.
Саме служба звела її з Андрієм. Вони працювали поруч: він — психолог спецпідрозділу, вона — у центрі психолого-психіатричної допомоги. Їхня історія почалася без гучних слів і романтичних жестів.
— Він навіть не зайшов у кабінет, просто заглянув, посміхнувся і все. Я одразу зрозуміла: це він, —згадує Оксана, ніби повертаючись у той день.
Відтоді вони йшли разом. Роки спільного життя, турбота, діти, будні, у яких Андрій завжди був опорою. Він умів бути тихим захистом — тим, хто не лякає подробицями служби, не приносить додому війну, яка прийшла в родину Бахтових у 2014 році.
— Поруч з Андрієм я завжди почувалася як за горою. Оберігаючи нас, він ніколи не розповідав про службу, — каже жінка.
А професійне життя Андрія Бахтова було насиченим. Він служив в спецпідрозділі МВС, брав участь у миротворчих місіях у Косово, був одним з перших добровольців-засновників та командирів батальйону спеціального призначення «Миротворець». На початок великої війни очолював кафедру військової підготовки Національної академії внутрішніх справ.
24 лютого 2022 року Андрій Бахтов разом зі своїми студентами долучився до тероборони Києва, а згодом — до ДФТГ «Свобода», яке пізніше увійшло до 4-ї бригади оперативного призначення НГУ ім. Героя України сержанта Сергія Михальчука.
Фото та нагороди Андрія Бахтова.Фото: Городок.City
У серпні 2022 року Андрій Бахтов із позивним «Тихий» загинув «в бою з ворожою ДРГ, убезпечивши особовий склад від раптового нападу та врятувавши ціною свого життя решту підлеглих».
В Оксани залишилися біль, тиша і відповідальність жити далі заради дітей — трьох синів: Олексія, Кіріла та Даніміра.
— Перші два роки після втрати були суцільним туманом. Я не дозволяла собі плакати. Треба було триматися, — зізнається Оксана.
Тріщина у тиші
Лише влітку 2024 року тиша всередині дала тріщину. Коли родина почала збір підписів під петицією про присвоєння Андрію звання Героя України (посмертно), вона вперше за довгий час відчула поруч людей та те, що пам’ять про її чоловіка жива.
— Нам тоді вдалося зібрали 26 тисяч підписів під петицією, — пригадує дружина «Тихого». — Саме тоді сльози, які я стримувала майже два роки, прорвалися. І разом із ними почався повільний вихід із внутрішньої порожнечі.
Цей шлях не був ані швидким, ані простим. Крок за кроком Оксану повертали до життя психологічні групи підтримки та спілкування з іншими дружинами й матерями полеглих воїнів. У цих розмовах, без зайвих слів, поступово з’являлося відчуття ґрунту під ногами, усвідомлення, що її біль не унікальний і що вона не сам на сам із цією втратою. Але справжнім, несподіваним і дуже особистим ресурсом, який допоміг заговорити без слів, стало мистецтво.
Пензель замість заспокійливого
Поштовхом стала участь у майстер-класі із живопису для дружин і матерів полеглих Героїв, що відбувся восени 2024 року. Там, у колі жінок зі схожими долями, вона вперше відчула: фарби можуть бути ліками — від безсоння, від заціпеніння, від тиші, що особливо гучна вночі. А далі було навчання у київського художника в рамках річного проєкту мАРТен.
Оксана за роботою над картиною.Фото: Надане Оксаною Хаверко
— Пензлі й фарби вгамовують біль — не лише душевний, а й тілесний. Я малюю навіть уночі, коли не можу заснути. Кольори обираю яскраві, насичені — мабуть, так прикрашаю те життя, яке довелося прожити, — ділиться Оксана. — А мій син Кіріл став для мене радником. Його підтримка допомагає мені експерементувати та знаходити цікаві творчі рішення.
Згодом мистецтво перестало бути лише способом самотерапії. Воно вийшло за межі хобі й набуло нового сенсу. Перша персональна виставка Оксани у Хмельницькому стала благодійною: усі 14 полотен знайшли нових власників — в Англії, Італії та різних куточках України. Виручені кошти жінка спрямувала на потреби військової частини, у якій служив її чоловік, перетворивши свою творчість на дієву волонтерську допомогу.
Так особистий біль поступово перетворився на дію. На спосіб говорити зі світом мовою кольору й пам’яті. І нині її картини прикрашають стіни медичних закладів, зокрема і центру Нацгвардії у Києві, підтримуючи бійців на реабілітації.
Мистецтво бути поруч
Сьогодні Оксана долучається до різних заходів, де пам’ять про полеглих воїнів поєднується з підтримкою тих, хто залишився жити далі. Одним із таких кроків стала її участь у фотопроєкті для дружин і матерів загиблих Героїв «Я жива».
— Цей проєкт організувала дружина загиблого, — ділиться Оксана. — Було запрошено 10 дівчат. І здавалося, що я знаю кожну з них давним-давно. Ми провели 5-6 годин разом, поки з нами працювали майстри — стилісти, візажисти, фотографи. І це була дуже тепла зустріч.
Крім цього, у деяких проєктах вона не лише учасниця, але й активна тренерка. Так наприклад в ресурсних групах з родинами військових і загиблих Оксана проводить арт-години.
Відчувши в собі внутрішню силу жити далі, Оксана прагне, щоб жило й ім’я її чоловіка.
— Пригадую, як 9 травня на вечорі Пам'яті до ювілею я казала промову, — говорить Оксана. —Розповідь була про те, як важко було сприйняти звістку про втрату. І раптом я згадала, що я — дружина Андрія Бахтова. Я знала, що не маю права здаватися. Маю слідувати його прикладу. Зібрала всі сили які в мені були, щоб продовжити справу свого чоловіка, який виховував синів, учнів, студентів та опікувався родинами побратимів.
Саме тому Оксана Хаверко нещодавно відгукнулася на запрошення друзів і колег Андрія Бахтова та приїхала на зустрічі у громади, з яких вони родом, — до Ярмолинців і Городка. Це були не просто вечори вшанування пам’яті воїна, а щирий і символічний жест підтримки його родини з боку людей, серед яких він жив і працював.
Поруч із бойовими нагородами Андрія на цих зустрічах експонувалися картини Оксани з серії «Рокировка» (у листопаді 2025 ця виставка була представлена в Національній академії внутрішніх справ з метою військово-патріотичного виховання курсантів) — як знак того, що пам’ять не лише зберігає минуле, а й народжує майбутнє, трансформуючи біль у сенс і дію.
Живих штрихів до образу воїна додали спогади друзів. У словах Олександра Гайдамашка та Миколи Гроха Андрій постав не лише як військовослужбовець, а насамперед як людина — з характером, принципами й теплим гумором, якого так бракує сьогодні.
Оксана ХаверкоФото: Городок.City
— Ці зустрічі дуже хвилюючі, адже щоразу піднімають цілі пласти спогадів. Але вони необхідні — для нашого майбутнього. І кожного разу я дізнаюся про Андрія щось нове від його побратимів: реальні історії про АТО, про оборону Донеччини. Ми маємо триматися разом, бо наша згуртованість — це і є та соборність, за яку вони віддали життя, — ділиться Оксана.
Сьогодні Оксана відверто говорить: окремим випробуванням для неї стало повернення до «зовнішнього» світу. На жаль, зазначає жінка, суспільству досі бракує культури взаємодії з тими, хто живе з втратою. Необережні запитання, поспішні слова підтримки або бажання «втішити» нерідко стають новим ударом по вже вразливому серцю.
— Люди часто просто не знають, що сказати тому, хто переживає горе. Для однієї родини питання «Ти як?» може стати теплом, а для іншої — болем і роздратуванням. Я завжди кажу дівчатам, які, як і я, втратили на війні близьку людину: якщо тобі потрібно поговорити — телефонуй мені в будь-який час. Іноді достатньо просто подивитися в очі й сказати: «Якщо я тобі буду потрібна — я поруч». Це значно більше, ніж будь-які стандартні фрази, — переконана Оксана Хаверко.
Як спілкуватися з тими, хто пережив втрату
Ольга Гончар, керівниця Центру ментального здоров’я при Городоцькій міській лікарні, наголошує, що суспільству важливо опанувати «етикет підтримки», аби не ретравматизувати людей у горі.
Уникайте токсичного позитиву. Фрази на кшталт «тримайся», «час лікує», «ти молода, ще знайдеш когось» або «герої не вмирають» (у контексті особистого горя) лише знецінюють почуття. Краще сказати: «Я не можу повністю зрозуміти твій біль, але я співчуваю твоїй втраті».
Будьте поруч без слів. Іноді присутність важливіша за розмови. Якщо ви не знаєте, що сказати — просто помовчіть поруч, запропонуйте разом прогулятися або випити чаю.
Пропонуйте конкретну допомогу. Замість загального «дзвони, якщо щось треба», запитайте: «Можна я заберу дітей зі школи?» або «Я приготував вечерю, хочу завезти тобі трохи, це буде доречно?». Людина в стані гострого горя часто не має сил навіть на те, щоб сформулювати потребу.
Дайте право на будь-які емоції. Сльози, гнів, розпач або навпаки — довге мовчання — це нормальні реакції. Не намагайтеся «розвеселити» людину. Дозвольте їй проживати втрату у власному темпі.
Говоріть про загиблого. Якщо людина готова згадувати, не бійтеся називати ім’я полеглого героя, згадувати світлі моменти. Це дає зрозуміти, що пам'ять про нього жива, а його життя мало величезне значення.
Ціна свободи у цифрах
З 2014 року війна залишила глибокий слід у серці України. Кількість родин, які втратили найрідніших, невпинно зростає. Станом на сьогодні на Городоччині офіційно зареєстровано 107 родин загиблих захисників та захисниць. За кожною цією цифрою — не просто статистика, а зруйнований світ, діти, що зростають без батьків, та жінки, які щодня вчаться дихати заново.
Історія Оксани Хаверко — це не лише про біль, а й про те, як мистецтво та згуртованість стають «соціальним клеєм», що не дає розпастися на шматки. Її шлях від німого заціпеніння до яскравих полотен доводить: вихід є, навіть коли «гора» за спиною зникла. Головне — щоб поруч були ті, хто вміє тримати за руку.
