Спільна мова з майбутнім
Богдан Домінов планував перекладати тексти, але війна змусила його «перекладати» складні сенси життя для підлітків. Поки однолітки шукають драйву у мегаполісах, молодий городоччанин свідомо обрав кабінет англійської у рідному ліцеї. У монолозі ми розповідаємо історію вчителя, який ламає стереотипи про «жіночу професію», носить худі з аніме та стає для своїх учнів не просто педагогом, а старшим другом, з яким не страшно навіть під сиренами.
Шлях до школи
Я народився і виріс тут, у Городку. Це моє рідне місто, і хоча життя часто пропонує змінити локацію, я залишаюся вдома. Мій шлях до вчительства не був прямим. Навчаючись у Хмельницькому національному університеті на факультеті германської філології, я готувався стати перекладачем.
Проте після четвертого курсу ми з одногрупниками прийняли спонтанне рішення: забрати документи з перекладу й перейти на «середню освіту». Тоді нами рухав прагматизм — ми хотіли працювати, а навчання на перекладача забирало забагато часу. Попри те, що наше рішення стало несподіванкою для викладачів кафедри, вони поставилися до цього з професійною мудрістю та розумінням, визнавши важливість педагогічного досвіду.
Студентські роки.Фото: надане Богданом Доміновим
«Бойове хрещення» під час ковіду та війни
Моя перша практика припала на часи ковіду. Це було дистанційно, незвично і трохи лячно. Я потрапив саме до Городоцького ліцею №4. Мені дали кадетський клас. Уявіть: чотири роки мене вчили тонкощам перекладу, і раптом я опиняюся сам на сам із дітьми. Ми всі соромилися: і я, і учні.
Справжня робота розпочалася вже під час повномасштабної війни. Спершу я працював у Бедриковецькій філії. Пам’ятаю перший день: директор веде мене за руку по кабінетах, діти розглядають нового вчителя, а в мене — справжній стрес. Мене одразу «кинули в бій». Після першого робочого дня я прийшов додому і проспав до наступного ранку — настільки виснажливою виявилася емоційна адаптація.
Повернення до рідних стін
Коли філію закрили, я не став чекати запрошень. Зателефонував у відділ освіти й сказав, що мені терміново потрібна робота. Так я знову опиняюся в четвертому ліцеї. Хвилювався, як мене сприйме колектив, але дарма: мене зустріли, як рідного на сімейному святі.
Найбільшим викликом став масштаб. У Бедриківцях у класі було по п'ять-шість учнів, а тут — до тридцяти. Довелося вчитися тримати увагу великої аудиторії. Зараз я працюю тут уже другий рік і відчуваю: я на своєму місці.
«Ти маєш бути і психологом, і вихователем, і вчителем одночасно. Навіть не будучи класним керівником, я постійно залучений у життя дітей: допомагаю розв'язувати конфлікти, слухаю їхні секрети».
Аніме та волейбол як «містки» до довіри
Мені допомагає невелика різниця у віці — у нас із десятикласниками всього 10 років дистанції. Я розмовляю з ними однією мовою. Наприклад, моє худі з аніме — це чудовий «місток» для розмови. Культура Японії зараз дуже популярна серед молоді, і коли діти бачать, що вчитель «у темі», бар’єри зникають.
Також нас об’єднує спорт. Я довго займався волейболом, грав за нашу ДЮСШ, тому ми часто перетинаємося з учнями на матчах у спорткомплексі «Епіцентр». Ми обговорюємо все: від нових мемів до порад, яку камеру обрати для фотографії.
Богдан вболівальником команди «Збірна України U-20».Фото: надане Богданом Доміновим.
Чому я залишаюся?
В Україні освіта досі має «жіноче обличчя», тому поява молодого хлопця в школі завжди викликає цікавість. Але я вважаю, що стать не головне — головне підхід.
Що мене тримає в школі? Мабуть, ці самі діти. Коли ти бачиш їх щодня, вони стають твоїми. Ти хочеш побачити, як вони виростуть через шість-сім років. Коли я хворію, у класі починається «паніка»: «Де Богдан Олегович? Кому тепер розповідати новини?». Ця довіра — найцінніше.
Вітання від учнів в День вчителя.Фото: надане Богданом Доміновим
Про Городок та майбутнє покоління
Як представник молоді, я бачу наше місто з двох сторін. У нас чудові спортивні можливості, гуртки, «Епіцентр». Але не вистачає місць для простого дозвілля — де можна було б пограти в настільні ігри чи подивитися кіно.
Велике місто дає більше драйву, але Городок дарує спокій і особливу культуру спілкування. Мені подобається, що тут усі вітаються одне з одним, навіть якщо не знайомі особисто. Це створює відчуття затишку.
Сьогодні молодим людям я хочу побажати одного: не вагайтеся. Якщо відчуваєте покликання — пробуйте. І головне — за будь-яких обставин залишайтеся людьми. У нашому світі зараз багато негативу, і саме людяність допоможе нам усе це подолати.
