Повернулася з Кракова до Городка
В одинадцятому класі Вікторія Жолобайло мріяла про життя за кордоном. Хотіла бути незалежною, жити за європейськими стандартами й бачити світ. Свою мрію дівчина здійснила. Однак, поживши на чужині, повернулася у свій затишний Городок із переконанням: навіть у невеликому місті можна бути щасливою і будувати майбутнє, допомагаючи тим, хто поряд.
Тепер Вікторія розвиває сімейний бізнес і навчається на психологиню, щоб згодом лікувати зранені душі.
Мрія про Краків
Вікторія — корінна городоччанка. У дитинстві була активною: не боялася сцени, охоче брала участь у різних заходах і мала багато друзів. Коли почалася повномасштабна війна, вона на деякий час переїхала з мамою до Польщі й тоді закохалася в цю країну.
— Я була підлітком, і мені подобалося все: люди, ментальність, стиль життя. Коли повернулася додому, дуже сумувала за Польщею. Тому вирішила: після школи переїду туди. Поки мої ровесники готувалися до вступних іспитів, я шукала роботу за кордоном, — пригадує дівчина.
Вікторія поїхала до Кракова. Це місто здалося їй схожим на Львів — рідним і зрозумілим. Почала працювати на складі канцелярії. Робота була сезонною, тому через сім місяців контракт завершився.
Фото: Вікторія Жолобайло
Тоді Вікторія спробувала себе у б’юті-сфері за кордоном. Українські майстрині знайшли її через пост у фейсбуці, у якому мама розповідала про таланти доньки. Дівчина почала працювати в українському салоні у Кракові.
— Ще школяркою я пройшла курси і робила брови дівчатам у маминому салоні. Але в Кракові працювала недовго — умови були не надто вигідними. Тож я знову влаштувалася на склад. Там було ще важче: багато годин, виснажливий графік, від нас вимагали повної віддачі, не зважаючи на особистий час чи здоров'я. Врешті-решт я звільнилася, — розповідає Вікторія.
Поклик дому та сімейна справа
Паралельно городоччанка вже заочно навчалася у Чернівецькому національному університеті на практичну психологиню. Коли приїхала додому на сесію, зрозуміла, як сильно сумує за малою батьківщиною. Що це саме те місце, де вона почувається щасливою і де може дозволити собі бути собою.
— Пам’ятаю, як повернулася у Краків після сесії. Вийшла з автобуса і подумала: «Що я тут роблю?». З кожним днем усе більше усвідомлювала: майбутнього тут для мене немає. У б’юті-сфері величезна конкуренція, а вдома на мене чекає улюблена «Пудра» та облаштоване робоче місце. Після двох років у Польщі я прийняла рішення повернутися, — ділиться городоччанка.
Сьогодні Вікторія знову працює в родинному салоні. Каже, що клієнтки повертаються, а робота з мамою — це справжній дар. Вони стали найкращими подругами. Для дівчини цей бізнес — не обов’язок перед батьками, а справа, яку вона відчуває на рівні підсвідомості.
Вікторія ЖолобайлоФото: Вікторія Жолобайло
— Я вдячна своїй бабусі та мамі за цей шлях. Бабуся передала справу мамі, а мама — мені. Я колись пробувала вчитися на перукаря в польському коледжі, навіть мала практику, але зрозуміла — це не моє. А от брови… я відчуваю фарбу, відчуваю форму. Мені не треба думати, скільки тримати склад чи як змішати кольори, я просто це знаю, — каже майстриня.
Психологія та війна
У майбутньому Вікторія планує поєднувати роботу в салоні з практичною психологією. Вважає, що нині ця професія особливо потрібна.
— У країні, де понад десять років триває війна, дуже потрібні фахівці. Я хочу допомагати людям, зокрема тим, кого зранила війна. Я не з чуток знаю, як це — чекати рідну людину з фронту, адже мій батько захищав Батьківщину, — зазначає Вікторія.
Для дівчини важливо розвивати малий бізнес, підтримувати економіку держави та допомагати воїнам донатами. Болючою темою для неї є і русифікація.
— Прикро, що наше дитинство було таким русифікованим: музика, мультики… Коли мама робила мені зауваження, я обурювалася. Тепер мені аж гидко від того. Сьогодні я чітко розумію: мова має значення. Я не хочу бути частиною русифікованого суспільства, — каже дівчина.
Щастя — у твоїх руках
Попри всі складнощі, відключення світла та тривоги, Вікторія вірить у майбутнє України.
— Якби я тоді не поїхала, я б не «набила своїх гуль» і, можливо, зараз тільки й мріяла б про переїзд. Не треба боятися помилятися. Життя занадто коротке для страху. Ми щодня робимо вибір, і яким буде результат — залежить від нас. Щастя кожної людини — у її власних руках, — наголошує вона.
Дівчина мріє про перемогу, про ранок під мирним небом без тривог і про спільну працю над відбудовою країни. І вона точно знає: її внесок, навіть у маленькому Городку, має значення.
