Історія Євгенія Кірієнка з Херсонщини
Євгеній Кірієнко родом із Херсонської області. Разом із сім’єю він переїхав на Городоччину у листопаді минулого року: спершу мешкав у селі Нове Поріччя, нині — у Городку. До цього — місяці окупації, переправа під обстрілами, сотні врятованих людей і один фанерний човен, який не мав витримати навіть половини того, що на нього випало. Євгеній Кірієнко — один із тих, хто в найкритичніший момент не чекав рішень зверху. Він просто сів у човен і почав возити людей. А потім рятував тварин. А потім втратив дім. А потім почав усе спочатку. І, здається, досі не до кінця усвідомив, що зробив. Це інтерв’ю про вибір залишитися і допомагати, навіть коли руйнується твоє життя.
Сім’я КірієнкоФото: Домашній архів
«О 5-й ранку — сильний вибух »
— Євгенію, давайте повернемося до початку. Розкажіть, коли ви почали переправляти людей на човні і чому.
— Це був період, коли кацапи вже відходили з Херсонщини і почали підривати за собою всі мости. Кожного ранку ми з братом дружини ходили на річку рибалити… Одного дня о п’ятій ранку ми прокинулися від такого крепкого вибуху. Ніхто нічого не зрозумів, був сильний туман. Відрибачили, трохи затрималися. Я вже не пам’ятаю точно, чому. І раптом тиша змінилася на крики. Чую: жінка гукає. Думаю, може, вже щось у голові…Але ні — виходить жінка, така у віці, з нею молодий хлопець. І просять: «Перевези». Я не зрозумів, питаю: що сталося? Вона каже: « Все… Антонівський міст зірвали».
Міст після вибухуФото: Домашній архів
«Це була моя перша поїздка»
— Це була моя перша поїздка взагалі. Люди сіли в грязний човен — там і риба була, і все… А вони — у чистому одязі. Просто сіли й усе. Бо їм треба було переїхати. Ми їх перевезли.
— Тоді ви вирішили займатися переправою?
— Ну, майже… але не одразу. Ми перевезли ту жінку з хлопцем, повернулися додому на емоціях, бо це щось нове було для нас. А біля нашого двору вже люди стоять. Їм нема куди діватися. Вони теж хочуть додому, на інший бік. Ну і все. Потроху з братом дружини почали возити.
«Фанерний човен, який возив усе»
— Тобто випадковість перетворилася на щоденну роботу і для цього у вас був звичайний рибальський човен…
Так. Фанерний. Взагалі не призначений для перевезення ні чогось габаритного, ні людей. Довжина — 3,30. Ширина — метр двадцять. Це рибаки зрозуміють. Робився ще на Харківському заводі колись давно — чисто для рибалки, під вудочку, під спінінг. Але ми на ньому перевозили навіть мотоцикл. Серйозно. «Планета-3» переїжджала, бо людині треба було.
— Як виглядав тоді ваш день? Скільки рейсів робили?
— Не знаю, багато… Може, тисяча. Може, більше. Рахунок давно загубився. Бо це були не просто поїздки — це були цілі села, які чекали. Ви розумієте, в тих селах, куди ми переправляли — мінімум по три тисячі людейбуло. І таких сіл багато: Інгулець, Микільське, Понятівка, Тягинка, Токарівка, Львове, Ольгівка, Верівка, Високе, Східне…
І це ще не всі. Ми розпочинали роботу з п’ятої ранку. За перших шість днів шість пар весел змінили. Вони просто ламались. Лодку латали постійно — вона протиралася. Люди ж різні, різної ваги. Одна з найгірших ситуацій — коли протерли ніс човна і не помітили. Бо була суматоха, обстріл, багато людей. Я допливаю до центру річки, а в людей уже ноги мокрі по кісточки. Але доїхали нормально. Води трохи набрали, проте ніхто не панікував. Всі розуміли, яка ситуація.
— А погодні умови?
— Коли у вас тут вітер поривчастий, то у нас на Херсонщині вітер постійний. І вздовж річки піднімає хвилю, як на морі. Пів метра, іноді й 80 сантиметрів. А борт човна — максимум 45. І хвиля просто заходить у човен. Накриває. Зносило багато разів.
Човен Євгенія КірієнкаФото: Домашній архів
«Міни били прямо по людях»
— Чи потрапляли під обстріли?
— Було таке: перевозив літню жінку. Вона їхала до чоловіка, якого сильно поранило. Лікарі відмовилися їхати. Прямо відмовилися. Того чоловіка цивільні довезли до переправи. Великий чоловік, важкий. Його втрьох тягнули. Ми його загрузили, перевезли, передали в швидку. Потім я повернувся за його жінкою. І коли пливли назад -потрапляємо під обстріл. Міномет працював жорстко. Били чітко туди, де скупчення людей. Де переправа. Люди після перших прильотів почали розбігатися. А ми пливемо. І тут міна падає у воду. Не при ударі вибухає, а вже глибше. Нас хвилею відкинуло метрів на 50. Вона злякалась, а я кажу: «Та вже вам хватить, що чоловіка поранило. Вас не зачепить».
— Скільки людей брали за раз?
— По-різному. Мінімум — одна людина, якщо якась бабуся. А якщо критично — могли і десять посадити.
— Що найчастіше просили перевезти?
— Себе. Просто себе. Хоча бувало, звісно, смішне — козу перевезти. Іноді передачі: діти передавали батькам, таксисти щось підвозили.
«Я думав, він нормальний»
— Були пасажири, які вам дуже запам’яталися?
— Так. І я в одному був дуже розчарований. Медик. З Херсонської лікарні. Санітар. Такий… спокійний, добрий. Прямо як ведмедик. Постійно їздив — ми його знали. А потім його ловлять. Він, як виявилося, здавав позиції.Це він «наводив» обстріли на переправу. Ніхто б ніколи не подумав… Ніхто. Отак от буває… І це не одиничний випадок. Таких багато. Просто від когось можна було такого очікувати, а від цього — ні…. Людина така лояльна, добра, покладиста… і от так.
«Ми спали прямо в човні»
— Що допомагало не здаватися і продовжувати справу? Чи що давало сили?
— Не знаю. Чесно, не знаю. Мабуть, те, що я був потрібен. Бо заробити на цьому — нереально. Це не про гроші. Бувало, що часу не було і ми прямо в лодці спали… Накривалися брезентами гуманітарними. Я там просидів, як я кажу, рік і вісім місяців. Без вихідних. І ми вже всі були знайомі і на тій стороні річки, і на цій. Тобто треба людині таксі — я можу набрати, під’їде інша людина і підбере її. Чи зарання домовлялися. Або ж язнаю, що мені о шостій треба їхати, бо автобус під нас підлаштувався. Все було злагоджено капітально. Одні знаходили автобус, інші домовлялися з водієм, хтось ще щось вирішував. Тоді не було інтернету, не було нормального зв’язку. Не можна було, як зараз, групу у вайбері чи телеграм створити. Всіх обзвонювали: листочок, телефон…
— Ваш номер, напевно, знали всі?
— Так… був час… просто люди цінували. Це ми створили завдяки людям. Бо люди цього хотіли. Це не зробила ні адміністрація, ніхто. Це зробили ми.
«Я подумав — усе, накатались»
— Вночі працювали?
— Так. В основному військових перевозили. Коли зайшла 48-ма бригада — це окрема історія (звільнення Херсону, - ред.). Було таке: ми відганяємо лодку, і під’їжджає машина до зірваного мосту. Розвертає дуло в наш бік. Я думаю: ну все… накатались. Ніхто не знав, де хто. І тут дзвонить знайомий: «Наші». Я кажу: «Та ти гониш». Він: «Точно наші». Я все кинув і поїхав на переправу. Підходжу і кажу: «Скажіть щось». Вони: «Паляниця…» і скоромовки пішли. Кажу: «Покажіть цигарки». Дістають «лайк і страйк». Все. Сльози. Емоції.За дев’ять місяців окупації я думав, що з розуму зійду. Те телебачення програмує людей. Я той кабель різав разів п’ять чи шість, щоб не дивитися. А потім наші хлопці зайшли і все змінилося.
«Це вже, як кажуть, наболіло»
— Змінила ваша «робота» ставлення до людей?
Сильно. Я побачив, як люди ведуть себе, коли їм вигідно. І як — коли ти їм не цікавий. Не знаю, чи це війна їх змінила, чи вони такі були завжди. От пригадую, коли Юрка, мій напарник, пішов в армію і внього були проблеми: нога деформована, не було ікри, бронежилет тяжкий – ми відкрили збір…. І наслухались, які ми погані… Це вже, як кажуть, наболіло…
«Вода піднімалась два метри за годину»
— Водночас ви не полишили справу і потім допомагали людям, коли ворог підірвав КаховськуГЕС. Розкажете про це? Де ви були в цей момент?
Це було о п’ятій ранку. Дзвонить одна жінка — Люба, вона м’ясом торгувала. Каже: «Мені раніше требасьогодні. Але я не пойму — вода підходить чи що?». Приходимо до переправи — лодка відірвана, течія страшна. Не просто тече — несе. Як пилюку вітер піднімає. На той момент у нас уже був човен ізмотором. Волонтери привезли. Я їхав проти течії під кутом. Вертаємось назад і щось намоталось на гвинт. Лодка глохне. А перед нами — зірваний міст. Прути стирчать, бетонні брили. І нас туди несе. Я не знаю, як ми тоді…Все за секунду. Я підняв мотор, Юрка щось зробив, я смикнув — завели. І буквально за метрів п’ять від прутів нас відкинуло. Через камиш вибралися. І я сказав: «Все. Більше не поїду».Люди чекали, але вже не було можливості. Вода піднімалась швидко… Я засікав. Два метри за годину.Всього — на 13,5 метра піднялась.
«Я знав, що затопить»
— Ви знали, що вода дійде до вашого села?
— Я знав. Жінка не вірила. Та й багато людей не вірили. Людина — заручник телевізора. Вона вірить тому, що показують. А реальність не бачить. Я ж казав: «Вода піде на море і вернеться». До моїх слів ніхто серйозно не віднісся. Але так і сталося. Подзвонив жінці, кажу: «Збирай дітей». А куди — не знали. Нам не було куди йти. Взагалі не було. Знайомий каже: «Я можу бусом перевезти». Я: «Куди?». Організованої евакуації не було. Ми лишилися самі зі своєю проблемою.
— Як шукали дах над головою?
— Через знайомих, через військових я знайшов квартиру. Однокімнатну, 26 квадратів. І ми там жили шестеро (у нас четверо дітей), дві собаки, щенята, кішка з котятами.
— Щось вдалося врятувати?
Речі першої необхідності. Хоч здається, що щось брали. Та по факту, коли вже почалась паніка, нічого не забрали. Машина втонула. Акумулятор сів і не зміг вигнати. А люди так досиділися, що виходили по пояс у воді зі своїх дворів. Покидали все. Собаки тонули, я їх на наступний день відв’язував, ниряв у холодну воду. Їду по вулиці — кури кричать, коза десь плаває, не може вибратися, бо її в сараї закрили.Кури закриті потонули. У сусіда корів було….Потім почали з’їжджатися волонтери. Я їх возив, вони по деревах лазили, котів знімали.
— Як ви орієнтувались, коли все затопило?
— Та не завжди орієнтувався. Кілька разів човен чіпляв об стовпчики, об забори, об стріхи. Бо там, де була річка 120 метрів — стало кілометри. Це було море. Просто море.
— Траплялися вибухонебезпечні предмети у воді?
— Один раз. Пливли міни такі з антенками. Водяні. Їх небагато було, але були. І ще раз бачили тіло… кацапський водолаз, мабуть. Роздуло… просто пливло.
— Скільки часу стояла вода?
— Тижні два. Спочатку довго трималась, а потім за один-два дні пішла.
— Який був момент, коли ви вперше зайшли у свій двір?
— Спочатку страх. Не хотілося їхати, бо розумів, що побачу. З вулиці здавалося, що хата стоїть. А заходиш… і просто пустота. Було 64 квадрати жилої площі — став просто квадрат глини, сміття, меблі, техніка — все впереміш. Камазами вивозили….
Рішення виїжджати
— Коли вирішили виїжджати з Херсонщини?
— Я не люблю переїзди. Взагалі. Але вже не було варіантів. Почали падати ці всі «подарунки». 20 метрів від нас — приліт. Через три дні машину біля під’їзду спалило. Діти… їм треба жити, не мучитись.
— Ви одразу приїхали на Городоччину?
— Так. Тут знайомі були. Спочатку жили в селі… Потім знайшли житло у Городку. Знімаємо.
— Як зараз?
— Облаштовуємось. Це вже третій раз з нуля. І цього разу — повністю з нуля. Але Городок — класний. Мені сподобався. Чимось нагадує рідне село. Та як скажуть, що можна додому — ми поїдемо. Навіть якщо нема куди. Бо там — дім.
— Ви ще рибалите?
— Ні. Хочу, але не можу. Лише з берега іноді. Але з човна — ні.
— На завершення щось хочете додати?
— Може, це хтось почує чи прочитає…Дружини брат, мій напарник Юра, зник безвісти. 36-та бригада. Холодар Юрій Миколайович, 1994 року. Два роки шукаємо. Інформації немає. Кажуть тільки: був ад. Якщо хтось щось знає…
Спілкувалася Наталія Попович
