«Ток-шоу №1»
Нещодавно в Інтернеті побачив одне політичне видовище з такою претензійною назвою (такого «добра» в сучасній Україні більш ніж достатньо, яким дурять простих українців усі 24 години на добу).
Отже, про видовище. Шоу присвячене було болючій темі, не загоєній рані для кожного українця — війні на Донбасі, а точніше, її наслідкам.
Ведучий, з вигляду демократичний, врівноважений, толерантний і патріотичний, розпочав свою програму з трагічної статистики: війна триває вже майже сім років, за цей час загинуло більше 15 тисяч українців, понад 30 тисяч наших співвітчизників було поранено, більше 1,5 мільйона українських громадян позбавлені даху над головою і стали біженцями, шукають прихистку як у рідній країні, так і в ближньому зарубіжжі, завдані мільярдні збитки економіці країні…
Океан сліз
Але, як наголосив ведучий, ніякими мільярдами не виміряєш гігантського океану сліз, людського горя, яких завдала війна звичайним українцям: бійцям Української армії, шахтарям, вчителям, будівельникам, підприємцям, пенсіонерам.
Набули надзвичайної актуальності, соціальної гостроти такі слова, як волонтер, доброволець, атовець.
Несподіваний поворот
І подумалося, що ведучий ток-шоу далі перейде до причин виникнення війни, назве прямих винуватців цієї бійні. Але він перейшов до іншого: відбудови Донбасу після завершення воєнних дій. Теж, здавалося, свята справа. А тому сподівався, що він та учасники шоу (а серед них були теперішні та колишні народні депутати, а також ті, що збираються бути народними депутатами, власники великих статків) відразу перейдуть до конкретних пропозицій.
І вони, дійсно, перейшли, але до однієї – щоб кожен українець віддавав щомісяця (можливо, у вигляді податку чи збору) певну суму, яку пізніше визначать чиновники.
Спантеличений цією пропозицією, я не вірив своїм вухам і обурювався лицемірством, що потоком лилося з уст велеречивого шоумена та учасників передачі.
Невже пенсіонеру доведеться від своєї мізерної пенсії ще відривати якусь сотню гривень на відбудову Донбасу?! З усіх присутніх, які були у телевізійній студії, лише представник однієї політичної партії заявив, що гроші на відбудову необхідно збирати не з пересічних українців, а з усього світу.
А я, приголомшений тим, що почув із телевізора, подумав, чого ще не вистачає українським скоробагатькам, що вже поласилися ще на ці жалюгідні пенсійні гривні?
Філософська сентенція
Згодом, блукаючи нетрями всесвітньої павутини, натрапив на одну філософську сентенцію, зміст якої, на мій погляд, безпосередньо пов'язаний із темою публікації. Це була притча «Творець Спантеличений»…
«Творець Спантеличений»
Я дав Україні найбагатші у світі чорноземи. Україну не трясе, як Японію. На її території немає пустель, як у Монголії. Її не палить сонце, як Африку. Її не засипає снігом, як Росію. На її території немає вулканів, як в Ісландії.
Я дав їй вихід до моря, на відміну від Білорусі. Дав запаси питної води, на відміну від Ізраїля. Дав поклади корисних копалин, на відміну від Німеччини, Японії, Сінгапуру і Гонконгу.
Я їй дав вигідне географічне становище, на відміну від Норвегії або Монголії. Я дав Україні помірний клімат, на відміну від Фінляндії і Нігерії.
Дав велику, порівняно з європейськими країнами, територію. Вона має терпеливий і працелюбний народ.
Але чого Я не дав цій країні? Чому Вона всім заздрить? Чому Вона шукає завжди винних у своїх бідах і проблемах? Чому Вона так наполегливо лізе в тенета диявола? Не розумію! — розвів руками Всевишній. — Можливо, чогось все-таки Я їй не дав. Напевне, совісті.
Невже немає виходу?
Від себе дозволю собі продовжити основну думку притчі. Не дав совісті тим керманичам і їхній придворній челяді, які вже 30 років ведуть країну та її народ у безодню жебрацтва, горя і страждань. Невже немає виходу із такої ситуації?!
Майдани, на які так надіявся простий люд, не допомагали, а, навпаки, лише загострювали соціальні негаразди. Невже українцям, як цим старозавітним євреям, доведеться ще багато років блукати пустелею злиднів, труднощів і поневірянь?
Але народу Ізраїлю пощастило зі своїм пророком, у них був Мойсей, в якого вони, попри все, безмежно вірили і якому довіряли, що саме він приведе їх до Землі Обітованої.
У сучасній Україні пророків виявилося багато (лише офіційно визнаних Центральною виборчою комісією — шість). Та жоден із них не був і, головне, під час свого правління не став українським Мойсеєм.
Вирізка із газети
Щиро кажучи, я не знав, якою обнадійливою думкою завершити публікацію. Але, якось ртуючи свої старі чернетки, натрапив на вирізку давньої газетної публікації, надрукованої ще в районній газеті «Прапор Ілліча» від 18 квітня 1968 року. А називалася стаття: «Ось такий він, Володя».
Ось такий він, Володя», фрагмент газетної статті «Прапор Ілліча»
У ній автор, майстер виробничого навчання Торезького міського професійно-технічного училища №32 Донецької області М. Кузьменко розповів про 17-річного Володимира Поворозника, жителя с. Кремінної Городоцького району, учня цього ПТУ, який врятував життя двом малолітнім діткам, винісши їх із палаючого будинку.
Для достовірності наведу фрагмент статті М. Кузьменка: «Нічого героїчного, наприклад, односельчани ніколи не помічали в зовнішності Володимира Поворозника, коли він з ватагою восьмикласників-однолітків проходив вулицями рідного села Кремінна на Городоччині. Таким він з перших днів зарекомендував себе і в Торезькому міському професійно-технічному училищі №32 Донецької області.
А нещодавно… Вирішив хлопець відвідати друзів на станції Дроново. Коли проходив вулицею від вокзалу, побачив раптом, як з вікна одного будинку валив дим.
А людей — нікогісінько. Тільки чути було відчайдушний лемент дитини в палаючому будинку. «Пожежа!» — кресонула мозок думка. Не розмірковуючи довго, підскочив, рвонув на себе раму і плигнув усередину.
В лице вдарило жаром. Дим — не продихнути. Хлопчика відшукав не одразу. Він забився в далекий куток кімнати. Притиснув дитину до себе — і до вікна. А там передав людям, що вже почали збігатися. Сам продовжував з іншими сміливцями рятувати речі.
Хіба я щось особливе зробив?
Батькам врятованих випадково довелося взнати, кому вони повинні завдячити. Це був Володя Поворозник, скромний учень ремісничо-технічного училища. Коли я попрохав розповісти, як усе це було, і назвав хлопця героєм, він ніяковіючи відповів: «А хіба я щось особливе зробив? Так на моєму місці кожен би поступив».
Після завершення навчання у профтехучилищі подолянин Володимир Петрович Поворозник вирішив залишитися на Донеччині, до якої він прикипів серцем і душею і яка стала для нього другою малою батьківщиною.
Тут він одружився з місцевою дівчиною Любою, отримав житло у м. Іловайську, з дружиною виростив двох синів: Олександра і Юрія, які зараз живуть в Україні (м. Запоріжжя).
Володимир Петрович більше двадцяти років пропрацював на підземних роботах у шахті, а вже після виходу на пенсію — диспетчером у шахтоуправлінні.
Володимир з дружиною Любою
Трагічні події 2014 і наступних років на Донеччині, російська експансія краю шахт і териконів відгукнулися кривавою раною у душі старого гірника. Він ніяк не міг збагнути, чому у благословенній Україні, у рідному його Іловайську лунають вибухи снарядів і бомб, гинуть ні в чому не повинні українці, знищуються їхні оселі.
Замість епілогу
|
Доволі сумний життєвий фінал цієї людини, якій не виповнилося і сімдесяти. Та, разом із тим, цю історію можна назвати оптимістичною. Адже залишилися сини, які живуть в Україні і зі своїми сім’ями трудяться на благо рідної Вітчизни. Вселяє оптимізм у майбутнє країни також віра в тисячі і мільйони українців – таких, як Володимир Поворозник. Викликає тривогу лише держава або вірніше — ті, що стоять біля її керма. Сьогодні Україна та її народ перебувають чи не в найважчому стані з часу здобуття незалежності. І в ім’я збереження цілісності країни надзвичайно важливим сьогодні зберегти єдність українців, які проживають у різних її частинах — чи то на Львівщині, чи на Донбасі, Чернігівщині, чи в Криму, на Вінниччині чи Харківщині. Потрібно пам’ятати гіркі сторінки історії України, коли саме через відсутність єдності, згуртованості нам довелося пережити приниження, ганьбу і трагізм поразок Переяслава, Крут, Іловайська... І чомусь саме дії державницьких структур створюють перешкоди для згуртування українців. З болем у серці читаєш повідомлення на кшталт, що юній, але повнолітній Ксенії Фроловій, мешканці Севастополя, Представництво Президента України в АР Крим фактично відмовило в отриманні паспорта громадянина України… Аналогічним чином вчинили структури Державної міграційної служби України стосовно 23-річного Артема із Сімферополя, 20-річної Вікторії із Севастополя... Такий сумний список можна продовжувати. І це мимоволі наштовхує на думку, що не все гаразд у нашому Українському «королівстві». А як ви вважаєте? |
