Груди зрадницьки стисло, обличчя побіліло, руки затерпли. Задуха у перемішку з відчаєм — що робити, якщо вже ніколи не вдасться дихати на повні груди? І головне: це — черговий прояв втоми, чи все-таки щось серйозне?
У 2017-му життя тепер уже 27-річної жительки Городка Дарини Шморгал поділилося на «до» та «після». Лікарі виявили у дівчини одразу кілька важких діагнозів: екстрасистолію, порушення серцевого ритму, транзиторну АV-блокаду високих градацій, тобто блокування провідності з передсердь до шлуночків, та постміокардичний кардіосклероз — патологію, за якої серцевий м’яз замінюється рубцевою тканиною.
Єдиним шансом на життя була термінова операція зі встановлення електрокардіостимулятору. В після цього були тривала реабілітація і сором’язливе «впала з груші» у відповідь на запитання про величезний шрам на грудях.
Відверто про відверте: я більше не соромлюся добре помітного шраму на грудяхФото: Домашній архів Дарини Шморгал
Попри неоднозначні прогнози лікарів, переживання близьких і свої власні страхи, сьогодні Дарина веде активний образ життя. Вона подорожує світом, пише картини, інколи приймає участь у фотосесіях, а ще працює за своєю улюбленою спеціальністю.
У своєму монолозі для Городок.City дівчина розповідає про те, як навчилася жити з батарейкою у серці, при цьому радіти життю і завжди досягати бажаних цілей. Посміхатися навіть коли боляче і не здаватися за будь яких обставин.
Практично здорова
«Я пам’ятаю день, коли лежала в операційній… Пам'ятаю, як мені прив'язували руки і ноги, як медсестри заспокоювали, а я в цей момент думала не про страшну операцію, а про те, що буде після неї... І тоді я зрозуміла одну річ — так, як до операції, вже не буде ніколи. Потрібно щось змінювати у своєму житті. Принаймні, навчитися його цінувати, бо воно в нас одне. Потрібно вірити у себе, вірити у своє майбутнє, піклуватися про своє здоров’я, про свій фізичний і духовний стан. Робити те, що хочеться понад усе, бо іншої можливості може й не бути. І буквально за кілька секунд до того, як я відключилася, пообіцяла собі, що навчуся бути сильною, що обов'язково здійсню всі свої мрії і буду щасливою…
Операція пройшла успішно. Я нарешті змогла нормально дихати, попри те, що відчувала біль. Після операції реабілітаційний період мав тривати близько року. Мені не можна було рухати лівою рукою (у руці кріпляться електроди, які могли відійти). Проте я поставила перед собою мету — одужати якнайшвидше. За два тижні після операції я стала хрещеною мамою своєї улюбленої похресниці Роксолани. Кум у церкві тримав на руках дитину і допомагав мені вистояти всю службу.
Із похресницею Роксоланою Фото: Домашній архів Дарини Шморгал
Після операції про мене піклувалися рідні, але я все робила сама. Однією рукою мила посуд і доглядала за собою. Робила це дуже повільно, але самостійно. Я дуже не хотіла, щоб мене вважали неповноцінною. Адже нічого страшного не трапилося. Мені лишень поставили батарейку і прикріпили її до серця, бувають і гірші ситуації.
За місяць я приїхала до свого лікаря на обстеження, і він був дуже здивований — я була практично здоровою. Трішки ще нили шви і було важко звикнути до шраму, але загалом почувалася дуже добре. Ще через місяць після операції я пішла на роботу. Почала працювати архітекторкою у рідному Городку в архітектурно-планувальному бюро. Щоправда, працювала там лише рік. Моя робота мені дуже подобалася, але стабільність — не моє. Хотілося побачити світ, дізнатися щось нове. Тим паче, дуже люблю подорожувати. Я вже не могла сидіти на одному місці, тому подала документи на візу і, коли її отримала, поїхала до Великобританії. Там я була консультантом одного архітектора і розробляла дизайн для маленьких будиночків відпочинку у саду.
Під час роботи у ЛондоніФото: Домашній архів Дарини Шморгал
Модельний бізнес
Моделлю ж я стала випадково: ще під час навчання у Львові. Пригадую, як мої знайомі дівчата ходили у модельну школу і всі в один голос запитували, чому я не хочу бути моделлю — мовляв, і зріст відповідний, і зовнішність приємна. А потім подружка якось сказала: «Якщо я піду, то й ти підеш». І я погодилася. Так розпочалася моя кар’єра моделі.
Фото: Домашній архів Дарини Шморгал
Згодом я вже працювала у двох модельних агентствах. І мене почали відправляти за кордон. Найкрутіша робота, яка у мене була, — робота моделі у Китаї. Контракт на три місяці, практично щоденні покази та фотосесії — клас! Мені зробили робочу візу і всі необхідні документи за рахунок модельного агентства. Житло також було для нас безкоштовне. Ми лише платили різницю у комунальних послугах, якщо використовували більше електроенергії, ніж було зазначено у контракті. Заробляла я на той час близько 1000 доларів у місяць. Словом, моделлю працювати у Китаї було класно, а ось жити — дуже важко. Там інша культура, інша ментальність, звичаї, мова, там все інше…
У КитаїФото: Домашній архів Дарини Шморгал
Сьогодні я живу у своєму улюбленому Львові. Знайшла чудову роботу. Працюю архітекторкою. Колектив у мене дивовижний. Це, справді, ті люди, які мене надихають працювати. За потреби підказують і допомагають. Модельний бізнес відкинула взагалі. Від пропозицій модельних агентств відмовляюся, лише подекуди влаштовую сама собі фотосесії — тоді, коли маю настрій. Інколи приходять цікаві ідеї і хочеться пофотографуватися.
На фотосесії у ЛьвовіФото: Домашній архів Дарини Шморгал
І найбільше часу тепер працюю над своєю найзаповітнішою мрією. Я мрію побудувати гарну сім’ю: мати доброго чоловіка і двох діток. Спочатку дівчинку, а потім хлопчика. Так, як це було свого часу у моїй сім’ї, бо в мене є ще молодший брат. Можливо, це звучить банально, але це те, чого я найбільше хочу».
