Три історії городоччан з різних сфер: приватний бізнес, місцеве самоврядування та освітянська нива
«Що мене тримає у маленькому містечку?». Це питання може хвилювати багатьох городоччан, особливо на межі 30-річчя… Напевно, чимало молодих людей у студентські роки планували виїхати в обласний центр. Чи до столиці. А, можливо, й за кордон. Але з певних причин ви все-таки тут. Чому?
Городок.Сity задав це запитання молодим городоччанам, зокрема – працівникам різних галузей – приватного бізнесу, місцевого самоврядування та освіти.
Інна Пашко,
заступниця керівника Контактного центру Інноваційного центру м. Городок, 33 роки.
Інна Пашко ще у шкільні роки завжди відрізнялася непосидючістю та активністю. Вона закінчила Городоцьку ЗОШ №4, потім продовжила навчання в обласному центрі. Щоправда, активність і непосидючість нікуди не зникли.
Інна Пашко сьогодні працює заступницею керівника Контактного центру Інноваційного центру м. Городок.
— Перший мій робочий почався шість років тому 3 жовтня. Пам’ятаю свою практику у Києві. Спочатку була оператором, потім провідним оператором, далі – супервізором і тепер – заступниця, — розповідає Інна. — І у свою роботу досі закохана.
Із колективом Фото: facebook
Хоча після закінчення університету у Хмельницькому в Городок повертатися не планувала. Знайшла роботу в обласному центрі. Але згодом пішла у декрет…
— Ставши мамою, я зрозуміла, що для маленької дитини зростати у такому містечку, як Городок, набагато комфортніше, — зазначає Інна. — А сьогодні тут бачу чималі перспективи для молоді. Змінюється все. З’являються можливості для розвитку. Розвивається інфраструктура. Місто наповнюється новими людьми, новими думками, новим подихом. Вважаю, що потрібно ще трішки часу – і Городок стане інноваційно-сучасним містечком.
Інна Пашко змогла знайти себе у рідному місті. Вона стала самодостатньою і незалежною жінкою. Відтак, навчає наполегливості у досягненні власних цілей і свого синочка Кіріла. Хлопчик теж виявляє інтерес до комп’ютерних технологій.
10-річний Кіріл уже третій рік навчається у комп’ютерній академії ШАГ м. Хмельницького.Фото: facebook
І хто знає, можливо, Кіріл згодом працюватиме у сучасному IQ-офісі у Городку і разом з матусею розвиватиме інноваційне місто…
Дмитро Варшавський,
заступник Городоцького міського голови, 32 роки.
Дмитро Варшавський у Городок повернувся після п’яти років роботи в обласному центрі. Там він працював у Регіональному сервісному центрі МВС Хмельницької області. Навіть планував переїхати до Хмельницького разом із сім’єю.
— Тоді не раз міркували з дружиною, що у великому місті є більше можливостей для втілення своїх мрій, досягнення цілей, а також для розвитку дітей, — розповідає Дмитро.
Дмитро Варшавський із дружиною виховують трьох діток – донечку та двох синів. Донечці скоро 7 років, синочкам – 4 та 2 рочки.Фото: Домашній архів
Але у певний період свою думку змінив. Це було приблизно за півтора року до того, як почав працювати у Городоцькій міській раді.
— Я зрозумів, що коли в тебе троє маленьких діток, то Хмельницький все—таки не дуже комфортний. У Городку – спокійно, все розташовано компактно: школи, садочки. Та й гуртки різні є. Можливо, і не в такій кількості, як в обласному центрі. Проте тут все по—домашньому.
У той же час, Дмитро Варшавський зізнається, що за неповний рік роботи поки що задоволення від неї не відчув. Багато нового доводиться вивчати й опанувати. Та на пів шляху зупинятися точно не збирається.
— Роботу у міській раді сприймаю як можливість покращити своє місто, свою громаду. Бо також дотримуюся гасла: «Хочеш змін – починай із себе». А труднощі є на кожній роботі. Головне, що мене підтримує дружина.
Із дружиною ВітоюФото: Домашній архів
Хоча, відверто кажучи, коли тільки змінював роботу, ми думали, що я зможу більше часу проводити із сім’єю, працюючи в Городку. Та наразі робота у міській раді виявилася ще пізнішою. Проте сподіваюся, що мені вдасться зробити свій внесок у розбудову Городка та зробити рідне містечко ще комфортнішим для моїх дітей та всіх городоччан.
Тетяна Гончарук,
вчителька історії та правознавства Кам’янського НВК Сатанівської громади, 27 років.
Молода вчителька Тетяна Гончарук через чотири роки роботи за кордоном повернулася у рідне село Клинове. Повернулася задля того, аби розповідати юним українцям про те, яким може бути їхнє життя.
— Після закінчення університету я рік пробула вдома – не було тоді місця молодому фахівцю у школі, — пригадує Тетяна. – Тож поїхала на заробітки. І чотири роки працювала за кордоном. І хоча мала можливість там залишитися назавжди, але одного дня вирішила, що вистачить мені тієї «радості».
Жителька Сатанівської громади написала та подала своє резюме до відділу освіти Сатанівської громади. І жовтень цього року став її дебютним.
— Перший рік працюю у школі. Це мій дебют. Навчаю історії та правознавства учнів 5—9 класів. І, відверто кажучи, думала, що морально мені буде дуже важко. Адже п’ять років минуло після закінчення університету. Проте я потрапила у дуже гарний і дружній колектив. Вчителі із досвідом та директор школи мені залюбки все підказують та допомагають. І тепер радію, що стала членом такого колективу. Та й загалом, вдома є вдома.
Тетяна навчає учнів 5-9 класів. Фото: Домашній архів
— Я приїхала із—за кордону, де розвинуте все — від найменшого населеного пункту до найбільшого. Я бачила, як там працюють люди, знаю, яку підтримку отримують діти та їхні батьки від держави, відчула європейську соціальну політику, націлену зокрема й на розвиток маленьких сіл.
І тепер я працюю у маленькому селі Кам’янка на Сатанівщині, у маленькій школі, щоб навчити проєвропейських поглядів моїх учнів. Я переконана, що багато залежить від того, як ми будемо виховувати наших дітей.
Звісно, допомога держави – надважлива. Але держава і ті, хто нею керує, це теж колишні учні. І якщо мені вдасться виховати юних проєвропейських українців, то наше майбутнє буде таке, як у Європі. Або ще кращим. Бо я знаю, як хочеться додому.
Замість епілогу
Цих людей об’єднує бажання – створити Європу там, де вони живуть. Вони не нарікають на проблеми, а самі змінюють сьогодення. Вони не стоять осторонь, пасивно спостерігаючи за розвитком подій, а самі є учасниками цих подій та їх творцями. А ви б змогли так?
