|
|
Війна 2022 |
Ми всі запам'ятаємо цей день — 24 лютого 2022 року. День, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. День, до якого багато хто з українців та їхніх друзів у світі готувалися, але в душі сподівалися, що він не настане ніколи. Багато хто досі з подивом запитує: «Як таке могло статися?!». Дехто продовжує звинувачувати не весь «братній» російський народ, а тільки божевільного путіна з його клікою. Є й такі, хто вважає, що, якби не інтриги США і НАТО, росія ніколи б не напала на нашу країну…
Споконвічний ворог України
Чи справді це так? Чи справді українці та росіяни ніколи не воювали між собою? Невже нинішня війна є лише «історичним непорозумінням»? І куди раптом зникли кремлівські мантри про «один народ», «історичну єдність», «тісне переплетення історичних доль»? Відповідь на питання про витоки і причини війни 2022 року варто шукати не лише у сьогоденні, а передусім — у нашому минулому.
Виявляється, що Україні дуже не пощастило зі східним сусідом і нинішня російсько-українська війна є далеко не першою.
Саме війни — як прояви хижої імперської натури московії-росії, як втілення її агресивних намірів щодо України — визначали головну вісь російсько-українських стосунків протягом багатьох століть.
Волелюбна і демократична за своїм духом, європейська за ментальністю та культурою Україна завжди була антиподом свого східного сусіда, який від початку існування і донині залишається азійською деспотією за своєю сутністю. У всі часи «українське питання» було для московії-росії тим небезпечним лакмусовим папірцем, завдяки якому її приховані загарбницькі амбіції проявляються з особливою очевидністю.
Державна незалежність України ніколи не давала спокою московським правителям і завжди сприймалася ними як смертельна загроза, як джерело небезпечного для їхньої власної держави «вірусу свободи». Звідси численні війни, спрямовані на знищення, загарбання, поглинання України...
Але є в нашій буремній історії ціла низка перемог над східним хижаком, які стали для нас предметом національної гордості та прикладом для наслідування, а для недоброго сусіда — приводом для істеричних криків про «брехню», «підлі інсинуації» та навіть «роздмухування міжнаціональної ворожнечі». Щоб перелічити всі перемоги над ворогом — не вистачить пам'яті на сайті, але найбільш показові і блискучі з них варто згадати.
Перші зазіхання
Власне, витоки російсько-українського протистояння сягають ще княжої доби, коли й сама москва була ще тільки одним із ведмежих кутів на північно-східній околиці Київської Русі.
Перші зазіхання східного сусіда на право володіти Києвом відносяться до ХІІ століття, і вже тоді ним застосовувалася тактика випаленої землі. Як тут не згадати «святого» Андрія Боголюбського, канонізованого РПЦ володимиро-суздальського князя-психопата з монголоїдними рисами, який вважається основоположником майбутнього московського царства!
Він «прославився» тим, що у 1169 році, розв’язавши чергову криваву міжусобицю, організував перше в історії Русі пограбування Києва на чолі великої армії одинадцяти північних князів. Тогочасні орки пограбували і спалили не лише навколишні села та житлові квартали «матері міст руських», а й значну кількість церков та монастирів.
Щонайменше вісім
Далі — більше. Історики нараховують щонайменше 8 конфліктів у той період, коли значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського і Руського, а потім Речі Посполитої. Впродовж усього свого існування Литовсько-Руська держава вела боротьбу за давньоруську спадщину з московським улусом Золотої Орди, чиї правителі вважали всі українські землі своєю «предковічною отчиною».
Проте самим українцям зазіхання московських ординців були не до вподоби. У вересні 1514 року вся Європа аплодувала блискучій перемозі великого гетьмана литовського Костянтина Острозького у битві під Оршею. Тоді 15-тисячна литовська армія, до складу якої входили подільські та волинські полки, вщент розтрощила 80-тисячне московське військо.
Згодом до збройного протистояння між Річчю Посполитою та московським царством долучилося українське козацтво.
Тут варто згадати участь 20-тисячного козацького корпусу під проводом гетьмана Петра Сагайдачного у завершальній фазі польсько-московської війни 1609-1618 років. На прохання польського короля влітку і восени 1618 року українські козаки здійснили руйнівний рейд по московії, здобувши цілу низку блискучих перемог, нагнавши жаху на московитів і переломивши хід війни на користь поляків.
Переляканий царський уряд змушений був пристати на вимоги польської сторони. Це був чи не єдиний випадок в історії, коли українці воювали з московитами на їхній, а не на своїй території.
Ставши з самого початку на шлях експансіонізму, московське царство вже у ХVІ-ХVІІ століттях заходилося випробовувати на сусідніх народах свої підступні загарбницькі стратегії, які можна назвати прообразом сучасної гібридної війни. Царські стратеги намагалися попередньо сформувати в середовищі вірогідного супротивника промосковську «п’яту колону», розколоти суспільство і спровокувати внутрішні міжусобиці, щоб потім замаскувати свою агресію внутрішнім конфліктом. Загарбницькі потуги щодо українських земель щоразу прикривалися пафосною брехнею про «захист православної віри» та «допомогу братському народу». Певною мірою московія-росія використовувала такий «гібридний» підхід практично в усіх подальших війнах проти України.
Облудність московського «братерства» виразно проявилася в агресивному ставленні до української козацької держави — Гетьманщини (1648-1764). Поява незалежної козацької республіки, побудованої зусиллями Богдана Хмельницького, не вписувалася у плани східного сусіда, який прагнув її поглинути. У московського царя навіть були плани перенести свою столицю до Києва. На жаль, укладений Хмельницьким вимушений воєнний союз з московією відкрив перед нею поле для наступу на козацьку державність. Загарбницькі нахили, нахабство та інтриги «союзника» спровокували чотири московсько-українські війни. До того ж, українські землі стали театром військових дій між московією та Польщею, що призвело до Руїни, протистояння між Правобережжям та Лівобережжям, а у підсумку — до занепаду Гетьманщини. З остаточною ліквідацією Гетьманщини у 1764 році та Запорозької Січі у 1775 році більша частина українських земель надовго опинилася під владою російської імперії.
Втім, українці ніколи не віддавали свою незалежність без бою, тому самозваний «старший брат» неодноразово отримував від них дуже болючі удари.
Зокрема, козацька армія гетьмана Івана Виговського в союзі з кримськими татарами у червні 1659 року за один день винищила та полонила під Конотопом близько 45 тисяч московських вояків разом з їхніми воєводами. Втрата більшої і кращої частини царського війська викликала жалобу та жах по всій московії.
Переляканий цар збирався вже за усталеною традицією втікати до Вологди, але внутрішні негаразди вкотре завадили Україні скористатися результатами своєї воєнної перемоги.
Не дивно, що правда про «конотопську різанину» (так само, як і правда про відчайдушну війну гетьмана Івана Мазепи за незалежність у 1708-1709 роках) досі залишається під забороною в росії, адже вона розвінчує багато великодержавних міфів, особливо міф про «споконвічне прагнення українського народу до воз'єднання з російським братом».
Нічого нового
Буремні події 1917-1922 років, які сталися в Україні внаслідок розвалу російської імперії, захоплення влади у москві комуністами-більшовиками та проголошення у Києві національної держави — Української Народної Республіки (УНР), можна розглядати і як одну велику війну, і як низку окремих воєн за незалежність України. Якщо не враховувати збройне протистояння з білогвардійською армією Денікіна восени 1919 року, то головним зовнішнім ворогом УНР виступала саме більшовицька росія.
Щойно утвердившись при владі, великодержавно налаштовані російські більшовики заходилися відновлювати розвалену імперію під новими гаслами. Незалежна УНР дратувала їх вже самим фактом свого існування. До того ж, розраховуючи вирішити за рахунок України свої власні економічні проблеми, більшовики прагнули отримати вільний доступ до українських ресурсів — хліба, вугілля та металу. Для того, щоб знищити УНР та загарбати українські землі, використовувався широкий «гібридний» арсенал: від «класової» та «інтернаціональної» демагогії, спрямованої на розкол у суспільстві і розхитування суспільно-політичної ситуації в Україні, до створення маріонеткової «Української радянської соціалістичної республіки» та збройної агресії під прикриттям «внутрішнього конфлікту».
Втім, немає сенсу переповідати те, що можна прочитати у сучасних підручниках з історії України. Важливо інше — уроки історії. Ненависть до незалежної України — це не просто особиста патологія окремо взятого кремлівського правителя, а хронічна хвороба московії-росії від самого початку її існування.
Намагаючись реанімувати те, що вже було у минулому, нинішній господар кремля повсякчас апелює до історії, але в ній він шукає лише те, що йому до вподоби, і трактує так, як йому вигідно. Саме цим пояснюються, зокрема, разючі паралелі в офіційній риториці, пропагандистських штампах, практичних діях більшовицького режиму у 1917-1922 роках та путінського режиму у 2014-2022 роках щодо України.
Для наочності достатньо навести хоча б одну промовисту цитату з адресованої Директорії УНР ноти народного комісара закордонних справ РСФРР Чичеріна від 4 січня 1919 року:
«Жодних військ Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки на українській території немає, — цинічно брехав більшовицький лавров. — Військові дії на українській території на цей час ведуться між військами Директорії та військами українського радянського Уряду, що має повну незалежність. Між Україною і Радянською Росією не відбувається в цей час жодних збройних зіткнень».
Саме так, це «іхтамнєт» столітньої давнини!
Усі ми – українці
24 лютого 2022 року, коли нинішній кремлівський режим перейшов від «гібридних» підступів до повномасштабної збройної агресії проти України, брехливість заклинання «іхтамнєт» стала очевидною не тільки для українців, а й для всього цивілізованого світу. Озброєна до зубів російська орда, розраховуючи на свою безкарність, знову сіє смерть та розруху на українській землі. Злоякісна пухлина під назвою «русскій мір» погрожує вже поширити свої метастази і на напівсонну Європу.
Однак зусилля окупанта приречені на поразку, адже українці захищають свою рідну землю. Розв’язавши чергову війну на знищення України, москва не залишила нам іншого виходу, як перемогти. Відтепер усі ми стали українцями, патріотами своєї країни, незалежно від мови спілкування, походження, віросповідання. У вогні війни, на очах всього світу народилася згуртована, сильна, впевнена у собі і переконана у своїй правді нація. За участі кожного з нас на фронті і в тилу сьогодні твориться нова історія не тільки України, а й світу. І кожен з нас на своєму місці повинен робити все можливе для того, щоб ми не просто вистояли, а перемогли. Для того, щоб назавжди відбити у будь-кого бажання зазіхати на нашу країну!
Цей матеріал «Не перша війна. Як «братній народ» проявляв агресивні наміри щодо України протягом багатьох століть» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
