|
|
Війна 2022 |
«Напередодні 24 лютого мій батько дивився новини і казав, що буде війна. Та я тоді бурхливо відреагувала на його слова: «Яка війна? Про що ти говориш? Двадцять перший вік надворі. Всі – дорослі люди. Це просто смішно!». Як виявилося, даремно…»
Було 20 хвилин
Станіслава Озерова приїхала у Городок на третій день війни. Тут у неї проживає тітка. Жінка пригадує: щойно почалися розмови про повномасштабне вторгнення росії в Україну, вона телефонувала до тітки і жартувала: «Якщо війна – то їдемо до тебе». Тоді ці слова Станіславі здавалися нереальністю.
— О п’ятій ранку 24 лютого я прокинулася від того, що у нас дрижали вікна. У паніці розбудила чоловіка. Не розуміла, що відбувається. Небо немов освічували салюти. Вікна тремтіли... Із новин дізналася, що російські війська почали заходити у Харків із боку північної Салтівки. До нас дворами вони могли доїхати за 20 хвилин.
Обстріли північної Салтівки.Фото: izvestia.kharkov.ua
Станіслава з чоловіком почали швидко збирати речі. За декілька хвилин вони із дітьми сіли в машину і поїхали. Звуки пострілів не припинялися, і від цього ставало ще страшніше.
— Коли моя 11-річна донька запитала мене: «Мам, а що це?», я ледь вимовила слово «Війна». Хоча напередодні мій батько дивився новини і казав, що може бути війна. Та я тоді бурхливо відреагувала на його слова: «Яка війна? Про що ти говориш? Двадцять перший вік надворі. Всі – дорослі люди. Це просто смішно!». У мене в голові не складалися «пазли». Як виявилося, я помилялася...
Спогади
Станіслава важко переводить подих. Ковтаючи сльози, збирається із силами, аби продовжити розмову…
Ми сидимо у перукарні в центрі Городка. Це був перший робочий день харківської перукарки у нашому місті. Із журналістами порозмовляти жінка погодилася не роздумуючи. «Світ має знати правду!» — це гасло сьогодні керує багатьма українцями. Тому саме у цей час люди від інтерв’ю не відмовляються.
Фото: Facebook
У Харкові Станіслава вісім років працювала перукарем, удосконалюючи свої навики.
Планувала згодом відкрити власну перукарню. Готувалася до головної BEAUTY події Східної України — Б’юті-виставки-2022, яка проходить у місті двічі на рік. І насолоджувалася життям.
— Ми проживаємо у найбільшому спальному районі в Україні – Салтівці, — розповідає жінка. – Там немає жодного підприємства чи заводу. Натомість дуже багато парків, дитячих садочків, шкіл різного напрямку. Чого вартий лише наш зоопарк, який тільки реставрували! Або ж екопарк Фельдмана... Ми часто туди приїжджали з дітьми погуляти. Там такі гарні звірі були, прекрасні вольєри. А у центрі міста який був чудовий парк! У Диснейленді я ніколи не була, але у нас, у Харкові, впевнена, набагато кращий...
Салтівка — найбільший спальний район в Україні. Фото: flatfy.ua
Та зараз там усе розбомблено. Школа, у якій донька займалася тхеквондо, теж зруйнована. У північній Салтивці майже всі будинки стерті з лиця землі. З дитячих майданчиків снаряди стирчать. П’ятихатки — теж жах. Мертві тіла скрізь лежать...
А мої знайомі з росії кажуть: «Вас рятують від нацистів». «Яких нацистів?! – кричу їм. — Нас просто вбивають! Мирних людей вбивають! Від кого ви нас визволяєте? Від свободи та незалежного життя?!».
А за Маріуполь взагалі серце крається. Дивлюся і плачу... Ну чому ж ніхто не може того путіна зупинити?..
Довга дорога
У Городок із Харкова сім’я Станіслави їхала три доби. Часто доводилося змінювати маршрут: то повідомляли, що дорогу замінували, то були нескінченні затори, то комендантський час...
— Просилися на ночівлю до людей у містах і селах, якими проїжджали. Я безмежно вдячна всім, хто нас, незнайомців, пускав до себе додому. Бо ж знаєте, це теж зараз ризик: хтось вночі стукає у вікно і проситься переночувати. Але наші українці вкотре доводять, що в біді один одного не полишають.
Настав час
Приїхавши у Городок, Станіслава ніяк не могла побороти паніку. Зізнається: навіть сумки не розібрала.
— Тітка каже: «Візьми склади все на поличку», а я не можу, — зітхає харків’янка. — Все таке відчуття, що треба буде далі бігти. Як почую сирену — серце геть підстрибує, починається паніка і одразу думка: «Пора збирати речі і далі тікати».
Коли минуло три тижні, жінка вирішила взяти себе в руки і чимось зайнятися. Почала цікавитися, де у Городку є салони краси, перукарні... І їй вдалося знайти тимчасове місце роботи.
Я хочу додому
До речі, сестра харків’янки проживає в Ізраїлі і вже не раз запрошувала її з дітьми до себе.
— Та я не хочу туди. Я хочу до себе додому. Мені вдома добре. Вдома – то є вдома. І я дуже люблю свій Харків. Напевно, такої ж думки всі мої знайомі. Багато з них досі у рідному місті і не хочуть його покидати. А ті, хто все—таки виїхав, переконані – обов’язково повернуться і ми будемо разом відбудовувати своє місто. Головне – тих паскуд звідти вигнати. І буде наш Харків ще красивіший. Все буде Україна!
Хочете теж допомогти Станіславі відволіктися? Звертайтеся до перукарні «Пудра». До речі, там працюють уже троє майстрів із числа внутрішньо переміщених осіб.
Цей матеріал «Знайшла в собі сили повернутися до роботи. Розповідь харків'янки про евакуацію та життя у Городку» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
