|
|
Війна-2022 |
Із самого початку повномасштабної війни в Україні городоччани об’єдналися і кожен почав робити те, що найкраще вміє, або те, що необхідне для наближення нашої перемоги. Відтак, Городок став надійним тилом і для ЗСУ, і для співгромадян, які були вимушені покинути свої домівки та звичне життя, аби просто залишитися живими.
Хтось із них у Городку знайшов притулок і тишу, хтось — можливість продовжити навчання, комусь вдалося працевлаштуватися, а хтось почав допомагати і разом з городоччанами волонтерити. Серед таких — Олена Луньова та Володимир Ващенко. Вони допомагають педагогам і працівникам одного з ліцеїв міста Городок готувати м’ясні консерви для ЗСУ.
Історія переселенки із Чернігова, яка майже місяць жила у підвалі
Олена Луньова з донькою приїхала у Городок тиждень тому. Родичі допомогли їм знайти помешкання та зареєструватися у громаді як вимушені переселенці. Коли жінка прийшла записати доньку на навчання у Городоцький ліцей і побачила, як вчителі після уроків одягають фартухи та йдуть готувати тушонку для захисників, вирішила їм допомогти і таким чином відволіктися від того жахіття, що пережила у своєму місті…
— Я із задоволенням допомагаю цим людям. Тому що вони займаються дуже доброю справою і наближають нашу спільну перемогу, — зазначає Олена Луньова.
Жінка дуже хоче, щоб війна якнайшвидше закінчилася, бо не з чуток знає, як тікати від обстрілів і жити в облозі. Своєю історією війни вона поділилася з журналістами Городок.City.
Жахлива війна
— Ми пережили жахіття і бачили його на власні очі. Ця війна, ця жахлива війна… — жінка ледь стримує емоції, ховаючи сльози.
Чернігівщина із самого першого дня відчула бомбардування. Пані Олена на власні очі бачила, як літали літаки, як нищилася інфраструктура міста і як помирали люди...
— Ми з донькою місяць не ночували вдома. Спали у підвалі. Додому приходили вдень, щоб помитися, переодягтися і приготувати їжу... Поки були комунікації. А потім усе зникло. Люди залишилися без зв’язку і їжі.
Час від часу у двори під’їжджав автомобіль із харчами і ми ставали в черги, щоб щось купити. Я пам’ятаю, як одного дня ми купили хліб і пішли додому, а рівно за 10 хвилин почули вибухи. Люди, які стояли в черзі, загинули… — ділиться сумними спогадами Олена Луньова.
Обнявшись, ми просто молилися
Найбільше жінка боялася за психологічний стан своєї доньки, яка весь час плакала, а мати розуміла, що нічим їй не може допомогти.
— Одного разу ми сиділи у ванній кімнаті, а десь над нами гудів літак. Ми чули жахливі вибухи у сусідніх будинках, які зараз знищені вщент. Обнявшись, ми просто молилися. Потім почули, що літак віддаляється. Нам пощастило. Наш будинок уцілів, — витираючи сльози, розповідає жінка.
У Чернігові в Олени Луньової залишилися літні батьки, які не хотіли виїжджати. А вона з донькою та двома котиками покинула своє місто 21 березня — за день до того, як орки зірвали міст, що сполучав Чернігів із Києвом. Жінка розуміла, що ситуація ставала все гіршою, тому мусила рятувати свою дитину. Зараз єдине, про що мріє чернігівчанка — повернутися додому і більше ніколи не бачити війни.
— Я переконана, що ми обов’язково переможемо і цей жах закінчиться. Тоді ми повернемося додому, відбудуємо своє гарне місто і все в нас буде добре, — посміхнувшись, каже пані Олена.
Історія городоччанина із Київщини
Володимир Ващенко народився у Городку, навчався у колишній Городоцькій гімназії (сьогодні ліцей). Він випускник 1973 року. Після школи поїхав до столиці на навчання і залишився на Київщині. Жив там із сім’єю до початку повномасштабної війни.
Фото: Городок.City
Зараз 66-літній чоловік у Городку. Як і більшість українців — волонтерить. У рідне місто його привела війна.
— Ми приїхали сюди 5 березня. Після того, як величезна колона танків підійшла у Гостомель. І тоді, коли Боярська міська рада почала евакуйовувати людей. Це було вздовж річки Ірпінь. А до неї від мого будинку кілометрів 6-8. У територіальну оборону мене не взяли через вік. І я абсолютно чітко розумів: якщо Київ беруть в облогу, то я із сім’єю буду лише тягарем для оборонців. Тому з дружиною та тещею приїхав у Городок, — розповів журналістам Городок.City Володимир Ващенко.
Чоловік колись навчався у тому кабінеті, у якому сьогодні вчителі готують тушонку для захисників. Каже, ніколи не міг подумати, що колись таке буде... Але не падає духом. Активно допомагає чим може і щиро вірить у перемогу.
Понад 10 тисяч тушонок за місяць
Загалом, за словами директорки ліцею Світлани Станиці, у навчальному закладі готують м’ясні тушонки та консервацію з 26 лютого. За цей час вчителі-волонтери закатали вже понад 10 тисяч банок продукції, яку відправляють військовим у всі куточки України. Особливо у ті міста, де точаться запеклі бої.
— Ще 25 лютого ми були шоковані подіями, які відбувалися в країні, а вже 26 ми з колегами зорганізувалися і вирішили готувати тушонку для наших військових. Приємно, що городоччани і гості міста нас підтримують та допомагають нам і безпосередньо роботою, і продуктами. Особливо я вдячна мешканцям сіл Чорниводи та Мудриголови, а також підприємцям, які завжди все продають нам зі знижками, — каже директорка ліцею Світлана Станиця.
Педагоги зазначають, що готують усе за домашніми рецептами у приміщеннях навчальних класів ліцею. І з-поміж секретних інгредієнтів — три головні: віра в перемогу, надія на Збройні Сили і велика любов до України.
Цей матеріал «Війна, яка нищить та об’єднує: історії вимушених переселенців, які волонтерять у Городку» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
