|
|
Двічі вимушений переселенець |
Із 1 квітня у Городоцький міській лікарні працює новий лікар-кардіолог Юрій Московець. Медик у Городок приїхав із Бучі. Чоловік вдруге у своєму житті втікав від війни й обидва рази залишався без нічого — без житла, роботи та спокою у душі…
Здається, його життя йде по спіралі. Він важко зітхає, а в його очах відбивається океан емоцій: біль, сум, зневіра, розпач, тривога та невизначеність… На скронях поблискує сивина. Йому вже за 50. Вісім років тому доля змусила досвідченого лікаря із сім’єю втікати із Донеччини. Розпочинаючи нове життя в Бучі, він навіть не здогадувався, що війна його і там наздожене…
— Для мене війна розпочалася у 2014 році. Тоді я із сім’єю втікав із Донецька. Там у мене залишилося все життя: робота, квартира, речі… Ми з дружиною та сином виїхали на двох автомобілях із двома валізами. Більше у Донецьк ми не поверталися, — розповідає Юрій Московець.
В обласному центрі Донеччини залишилися мати і сестра Юрія. Вони не захотіли покидати своє рідне місто, хоча й живуть поряд із Горлівкою. А от сім’я Московців у 2014 році переїхала на Київщину.
Усе з початку
— Ми знайшли роботу за спеціальністю. Я працював лікарем, дружина — інженером-проектувальником, а наш син — економістом. Працювали багато, продали свої автомобілі і з часом нам вдалося придбати нові помешкання. Ми з дружиною купили квартиру в Бучі, а син — у Гостомелі. Жили добре. До початку повномасштабної війни... — сумно зітхає чоловік.
24 лютого, саме в той день, коли українці прокинулися від вибухів і звістки про війну, пан Юрій із дружиною був у сина Олексія в Гостомелі. Батьки допомагали йому реабілітуватися після складної операції.
— Сина прооперували ще у листопаді. Операція пройшла успішно але він потребував постійного догляду. На 15 березня було призначено ще одне оперативне втручання. Але 3 березня лікар медзакладу повідомив, що Ірпінського воєнного госпіталю, у якому його мали оперувати, більше не існує: його просто зрівняли із землею, — каже медик.
Чужі люди стали рідними…
Ще три дні сім’я була на роздоріжжі. Їм просто не хотілося вірити у реальність того, що відбувається. Ясний розум відмовлявся сприймати факти. «Невже знову?! Невже вдруге?! Якесь дежавю…».
З дому Юрій із дружиною рідко виходили. Лише за потреби — в аптеку по ліки чи у продуктовий магазин. Поки ті ще працювали.
— Певний запас харчів, звісно, у нас був, але він швидко скінчився. Коли ситуація в місті загострилася, підприємець, чий магазин розташовувався на території житлового комплексу, дозволив брати звідти продукти безкоштовно. Ми ділили їжу між собою... Люди дуже згуртувалися. Чужі стали рідними…
В них знову все забрала війна
До 6 березня сім’я переховувалася у підвалах. З болем у серці вони дивилися, як ворог руйнує щодня їхнє розпочате з нуля життя.
— До нас, на територію житлового комплексу, прилітало… Ми чули вибухи, звідусіль сипалося скло, адже наш будинок був ззовні переважно зі скла. Під’їзди були великі, і в них орки заганяли танки, ховаючи їх від супутників. Люди, які залишилися у місті, розповідали, як потім росіяни під’їжджали до будинків вантажівками і вивозили все людське майно, — каже Юрій Московець.
Чи цілий його дім, він не знає. У його сина від квартири залишилися порожні стіни. Орки повибивали вікна, позривали двері та все пограбували... У них знову все забрала війна. Але головне, що зараз вони — у безпеці.
«Дуже хочемо повернутися додому...»
Вдруге від війни сім’я Московців втекла у Городок. Тимчасово зупинилися у знайомих. Стали на облік як внутрішньо переміщені. Сина Олексія у Хмельницькому нарешті прооперували. А пан Юрій з першого квітня повернувся до своєї улюбленої роботи і, щоб відволіктися від реальності, поринув у медицину.
— Ми знову все втратили, але, дякувати Богу, залишилися живі. Тут плануємо бути місяця два-три. А потім дуже хочемо повернутися додому — в Бучу, не в Донецьк. Хоча розуміємо, що там нам знову потрібно все розпочинати з нуля, — сумно усміхається лікар.
Працевлаштовані лікарі
До речі, від початку повномасштабної війни у Городоцькій міській лікарні працевлаштовано чотирьох лікарів, які тимчасово проживають у Городку. Двоє із них уже повернулися додому — у міста, які Збройні Сили України звільнили від окупантів.
Із числа вимушених переселенців у Городоцькій лікарні наразі також працює Анастасія Двинських — лікарка-рентгенолог із Києва.
— Адже люди, які вимушено покинули свої домівки у зонах бойових дій, повинні відчувати, що вони потрібні всім нам. Робота відволікатиме їх від постійних негативних думок, — переконаний директор Городоцької міської лікарні Олександр Кушнір.
Цей матеріал ««Якесь дежавю…». У Городку працює кардіолог з Донецька, якому довелося вдруге втікати від війни» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
