|
|
Ще одна історія із Маріуполя |
«Ми майже перестали спати. Постійна тривога. Я все думала, за що мені це все?» — так розпочинає свою розповідь 18-річна студентка Маріупольського державного університету Софія. Юна українка із жахом пригадує воєнні дні у своєму рідному місті та дорогу звідти. Тепер дівчина тимчасово проживає на Городоччині.
Софія разом із батьками й тіткою тікали із Маріуполя зеленим коридором — у той день, коли колону авто обстріляли окупанти. Про коридор українці дізналися випадково — у день, коли сил терпіти вже не стало.
Фото: Городок.Сіty
Фобія
— У мене фобія до підвалу, тому спала з чоловіком та сином у будинку посеред центральної кімнати, — розповідає для Городок.Сity тітка Софії Світлана. — Чуємо постріл і думаємо: пощастить нам чи не пощастить. Поки сиділи в хаті — нічого не бачили і не знали.
Їсти сім’ї двох сестер варили на буржуйці прямо у хаті. По черзі чоловіки виходили по воду. А от юній Софії на вулиці показуватися взагалі не дозволяли.
14 днів
Будучи без зв’язку, люди не могли дізнатися про евакуаційні коридори. Тому тихо сиділи у будинку та підвалі. Та коли продукти закінчилися, довелося все-таки вийти зі сховища.
— І тут побачили 3-метрові вирви поряд, зруйновані та пошкоджені будинки сусідів, мертві тіла повсюди... Могил біля будинків було стільки, що вже й місця вільного не залишилося… Стало дуже страшно, — пригадує Світлана.
Люди намагалися знайти серед руїн хоча б щось їстівне. Та даремно: вулиці були по коліна вкриті розбитим склом та рештками будівель. Усі зруйновані магазини та аптеки були розграбовані...
— По дорозі ми зустріли чоловіка, який нам сказав, що в порту роздають хліб, — продовжує пані Світлана. — Пішли туди і побачили, що із міста прямує чимало автівок цивільних. Хоча ніхто не зупинявся, ми зрозуміли, що це — евакуація, «зелений» коридор. Швиденько побігли додому, сіли в машини і поїхали. Аби подалі звідси, аби не чути тих клятих пострілів...
«Зелений» коридор
Маріупольців вивозили із Токмака до Запоріжжя. Та коли колона в’їхала у Запорізьку область, розпочався обстріл.
— Ми так зраділи, коли побачили наших — військових та поліцію, — каже Світлана. — Та раптом — обстріл. Почався хаос. Багато машин поїхали хаотично полями... Стало ще гірше, бо все там заміновано... Ми ж послухалися наших військових: швидко вийшли із машини та лягли на землю.
На Городоччину із пекла українці приїхали наприкінці березня. Дві сестри із сім’ями поселилися у місці масового розселення — в актовому залі одного освітнього закладу. На сцені облаштували спальню. У залі – імпровізована вітальня. Тут і уроки менший син робить, тут разом плачуть, тут намагаються забути звуки пострілів та пережити втрату рідного міста.
Цей матеріал «Маріуполя як такого немає. Горе… Це дуже велике горе і для нас, і для всієї України...» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
