Чому маємо стогнати: ой, війнонька, як же то страшно! Та ні фіга! Ми орків закопуємо, як міндобрива

Історія колишнього військового, який одружився із городоччанкою та допомагає Україні

Афганістан. 1984 рік. У місті Кабул, у сім’ї військових, народжується син. Жінка планувала на пологи приїхати в Україну, та не встигла. На рідну землю вона прилетіла уже з немовлям. На Сумщину, до своїх батьків. Та недовго раділа материнству. Через два роки гелікоптер, у якому молода мати летіла із чоловіком на виконання завдання, збили. Дворічний Андрійко залишився сиротою.

По тих же слідах

Йому сьогодні 38, і за ці роки він побачив чимало. Як і його батьки, Андрій Сидоренко став військовим. Після закінчення Суворовського військового училища пішов в армію та підписав контракт. Їздив на місії, як миротворець, в Ірак, Афганістан, декілька разів в Африку. Неодноразово був пораненим.

Якщо бути точним, то десять разів, — розповідає військовий. — Останнє поранення отримав на Донбасі.

Революція Гідності

Хоча на той час у військового Андрія Сидоренка контракт уже закінчився. І 29-річний чоловік не став його продовжувати.

— Тоді такі часи були, що нікому армія не була потрібна. Мене навіть запитували: «Ти що дурний? Ти що там робиш?». Я вже мовчу про смішні на той час заробітні плати військовослужбовців, — пригадує він.

Там же, у військовому шпиталі у Кракові, учасник Революції Гідності і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – городоччанкою Олександрою Бачок.

Доброволець на Донбасі

Інше життя

Після одужання Андрій вирішив почати цивільне життя. Шукав роботу в Україні, але безрезультатно.

Ніхто не хотів брати на роботу інваліда, ветерана війни, — сказав співрозмовник.

Чоловік вирішив поїхати до Польщі. Там йому вдалося знайти роботу. Там він зробив пропозицію руки та серця городоччанці, і там проживав попередніх сім років.

— Чимало моїх побратимів теж приїхало до мене. Ми у Польщі об’єдналися та створили Спілку ветеранів війни. Офіційно її зареєстрували. Підтримували один одного. Наша спілка нараховувала 17 українців, — розповідає Андрій. — Та коли почалася війна, ми не змогли бути у безпеці. Сім’ї позалишали там, а самі повернулись назад, до України.

Фото: Андрій Сидоренко

Задля своєї України

Хтось із побратимів Андрія Сидоренка зараз на передовій, а хтось, як він, маючи інвалідність, волонтерить.

— Ми створили фонд Fundacja Widowisk Masowych у Польщі, офіційно все зареєстрували, відкрили рахунки і через сайт збираємо кошти на потреби військових у ліках чи амуніції, — розповідає пан Андрій. – І возимо допомогу із Польщі. Уже привезли декілька фур медикаментів та різних апаратів для лікарень. Веземо все адресно або в госпіталі, або до військових. Виключно військовим. Конкретним адресатам.

Фото: Андрій Сидоренко

Інакше ніяк

— Бо як це так — не захищати свою країну?, — веде мову далі колишній військовий. — Попри розчарування, чи щось інше. Це треба. Інакше й бути не може. І чим більше москалів вб’ємо ми, тим менше залишиться нашим дітям. Звісно, можна зараз взяти бандуру, поїхати в Канаду і співати там щемливих тужливих пісень про «просрану» долю і можливості, і про те, як же нам зараз всім погано. Та ніколи! Взагалі дивуюся, чому нас, українців, сприймають як страждаючий народ? Чому? Візьміть наших козаків: це приклад безстрашних українців.

Чому ми маємо стогнати: ой, війнонька, як же то страшно! Та ні фіга! Ми орків закопуємо, як міндобрива. Так і треба робити. Треба міняти наратив цей у суспільстві. У кожного притомного українця має бути ненависть до москалів. Інакше ми не виживемо.

Вчіть історію

І ще скажу: кожному українцю потрібно добре вчити історію. Я саме так і робив. Тому вважаю, що зараз стоїть питання існування України не лише як держави, а й усього українського народу. Бо ми постійно воювали із москалями. Постійно! І мене дуже сильно обурює те, що багато людей своїм ворогом вважають путіна. Кажуть: от треба забрати путіна і все буде добре. Хлопчики й дівчатка! В Ірпені, у Маріуполі, у Бородянці чи Бучі різав і вбивав не путін!

Мене питали, коли я повернувся із Донбасу, чому я ненавиджу москалів, а не путіна чи політиків. А я кажу: «От, бляха, ні одного політика там не бачив: простий Вася із Рязані, чи Ваня з Тули, чи ще якийсь ідіот із росії. Вони там були! І вони хочуть нас вбивати. Вони вбивають нас просто за те, що ми є. Не тому, що ми там щось зробили, а, повторюю, просто тому, що ми є.

Не шукайте «хороших»

І особливо зараз дратують люди, які шукають «хороших» росіян і їх виправдовують. Люди! Людоньки! У вас стоїть в хаті каструля борщу, яка скисла. Той борщ смердить на всю хату. І ви що — будете шукати в тій каструлі картоплинку чи капустинку, яку ще можна з’їсти? Ні, ви все виллєте. Так само і тут. Погані рускі хочуть з України зробити погану росію, «хороші» рускі тут хочуть зробити хорошу росію. Та нехай йдуть вони всі на фіг! Ми тут будемо робити Україну! Хорошу чи погану – вже лише від нас залежить. Але нам потрібна Україна.

Тому сьогодні ми боремося за існування. Навіть не за незалежність чи економічні преференції. Це війна за існування! І для компромісів тут місця мало. Бо, як казала Голда Меїр, коли була прем’єр—міністром Ізраїлю, і їй радили шукати компроміс із арабами: «Коли ти хочеш жити, а твій противник хоче тебе вбити, то залишається дуже мало місця для компромісу».

У даній ситуації так само. Вони нас хочуть всіх вбити. Всіх. Всіх до єдиного. Відтак в українців має бути розуміння, що росіянин – це наш ворог, а не супротивник. Це наш цивілізаційний ворог! Вони завжди такими були, є і будуть. Інакше ніяк. Ще раз повторю: потрібно вчити історію. І пам’ятати, що той, хто між хлібом та свободою обирає хліб, як правило, — втрачає і хліб, і свободу.

Читайте також: «Гроші не витратив. Дуже хочу їх повернути». Городоцький волонтер розшукує одного мобілізованого

Читайте також: Війна, яка нищить та об’єднує: історії вимушених переселенців, які волонтерять у Городку