|
|
Дорога додому |
«Його найкращий друг підірвався на міні. Він дуже важко переживав цю втрату, постійно рвався на фронт, наче хотів помститися за смерть товариша», — розповідає мати 20-літнього Разміка із міста Миколаєва, яке за час російсько-української війни стало містом-героєм.
Зараз жінка зі своїм молодшим сином живе в Інституті Богословських Наук у Городку. Насолоджується тишею і намагається бути сильною, проте її хвилювання видає погляд. Глянувши їй у вічі, розумієш, що за образом «залізної леді» криється добра та любляча мати, яка, попри все пережите, продовжує вірити у добро.
Думала, що це дощ, а виявилося — війна
24 лютого, коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, син Ірини Бадалян лежав у лікарні. Йому мали замінити тазостегновий суглоб, проте не встигли.
— Вночі я прокинулася від гучних вибухів. Спершу подумала, що це дощ, і знову лягла спати. О шостій ранку до мене зателефонував син і сказав: «Мам, забери мене. Ніяку операцію мені не робитимуть. Розпочалася війна». Я подумала: «Яка війна, про що він говорить»? Та, глянувши за вікно, побачила, як на вулиці метушаться люди, а біля АЗС створюються довжелезні черги, зрозуміла: вночі мене розбудив не дощ, а звуки війни, — пригадує жінка.
Забравши сина з лікарні, вона поїхала до батьків, які живуть у смт Воскресенськ. Туди до речі, з'їхалася вся велика родина пані Ірини. За її словами, разом їх у будинку було близько 20 осіб. Вибухи, каже, лунали десь вдалині, хоча здавалося, що це зовсім поряд. У той же день у селищі зникло світло, потім відімкнули газ. Від зайвих думок жінку рятувала робота.
Вірила, що все минеться
Українська вірменка Ірина Бадалян розповідає, що звикла багато працювати, тому не мала часу зосереджуватися на своїх почуттях. Вірила, що все минеться, та все ж відчувала тривогу.
— Нещодавно у нас в Нагірному Карабасі була війна, і скоро знову почнеться. Там теж загинуло багато молодих хлопців. Було сотні жертв, багато людей залишилося інвалідами. Але коли я побачила, що тут робиться, то була шокована. Росіяни виявилися жорстокішими аніж я думала, — із сумом зізналась жінка.
Важке рішення
І хоча на Миколаївщині з кожним днем ставало все небезпечніше, вона не хотіла виїжджати. Адже вважає: якщо людині судилося померти, то від смерті не втечеш. Проте її молодший син Роберт був іншої думки. Всі його друзі пороз’їжджалися, і він теж хотів втекти від війни, щоб більше не чути звуків ворожих літаків. Стривоженою була і сестра Ірини, у якої дві маленькі донечки. Тому жінка вирішила, що все ж краще виїхати з Воскресенська, та її старшому сину Разміку ця ідея була не до вподоби.
Але одного дня хлопець все ж погодився з думкою родини. Мати за 15 хвилин зібрала речі та вирушила у далеку дорогу. З собою, окрім своїх синів, взяла також доньок сестри.
— За нею ми заїхали по дорозі, бо вона на той час була у місті. Пам’ятаю, що тоді орки вже почали сильніше бомбити. Вже втретє пробував виїхати і мій брат з сім’єю, бо попередні рази були безрезультатними. Міст, що сполучає Одесу та Миколаїв, майже постійно був піднятий. Та цього разу нам пощастило, — каже жінка.
Знак долі
Їм вдалося виїхати з Миколаївщини. Брат з сім’єю поїхав у напрямку Львова, а пані Ірина з сестрою та дітьми вирушила до Молдови. Вони довго стояли в заторах на митниці. Та марно.
— Попри те, що Размік — інвалід другої групи, його прикордонники не випустили з країни, адже під час дії воєнного стану він вважається військовозобов'язаним, — пояснила жінка.
Залишити сина в Україні мати не могла. Тим паче, знаючи його бажання йти воювати. Відмовилася виїжджати з України і сестра Ірини, тож вони вирішили їхати у Городок, що на Хмельниччині, — містечко, у якому колись жила їхня старша сестра.
— Власне, вона нам дала номер телефону знайомих монахинь, які знайшли нам місце в Інституті. А мене, до речі, Бог завжди приводить у такі «намолені» місця, тому я це сприйняла, як знак долі, — розповідає жінка.
Пані Ірина в Інституті під час Великоднього богослужіння. Фото: facebook.com
У тимчасовому домі
У стінах старого монастиря, а сьогодні — навчального закладу, родина жила практично два місяці. Згодом до них приїхала ще одна сестра з матір’ю. Їх прийняли добре. А найголовніше — родина почувалася в повній безпеці.
Фото: Городок.City
Діти знайшли собі багато друзів, адже інститут, з першого дня війни, став тимчасовим прихистком для багатьох внутрішньо переміщених осіб, а особливо для жінок з дітьми, тому малечі було весело.
Повернення додому
Некомфортно почувався лише Размік, який подумки був десь далеко. Він практично жив в автомобілі. Це для нього було єдине тихе місце, яке нагадувало йому про дім, і в якому він міг зосередитися. Та довго так жити хлопець не зміг, і вже в кінці квітня повернувся додому.
До війни: Размік зі своїм молодшим братом Робертом.Фото: Сімейний архів
— У мене там залишився дідусь. Він не хотів виїжджати з рідної домівки. Тепер нам удвох веселіше. У селищі більш-менш спокійно. Над нами й надалі літають ворожі літаки, а в сусідніх селах вибухають ракети, та місцеві жителі вже наче звикли до війни і по-іншому на все це реагують, — каже хлопець у коментарі для Городок.City.
Війна розкинула вірменську родину по світі. Хтось із них залишився в Україні, хтось виїхав за кордон. Та вони щиро вірять, що скору знову зустрінуться в батьківській хаті, сядуть за один стіл і будуть розповідати одні одним цікаві історії. Найбільше, за давньою традицією, всіх підбадьорюватиме пані Ірина. А війну українські вірмени згадуватимуть як страшний сон, який більше ніколи не повториться.
Цей матеріал «Втекти, щоб повернутися: історія українських вірмен з міст-героїв України» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
