|
|
Місяць у підвалі та евакуація під «Градами» |
У таких нелюдських умовах довелося жити сім’ї із Сєвєродонецька. Невеличке місто на сході України — адміністративний центр Луганської області та Сєвєродонецького району, зараз орки стирають з лиця землі. Саме там колись проживала сім’я Непомнящих, допоки у їхній дім не увірвалася війна.
— Ми жили, працювали і раділи тому, як наше місто розвивалося та процвітало, а потім… потім розпочалася війна, — каже Світлана Непомняща.
Цілий місяць, як один день
Жінка з мамою, сестрою та племінником майже місяць сиділи у підвалі. Додому ходила перебіжками, щоб взяти необхідні речі та нагодувати домашніх улюбленців.
— Я ще якось трималася, навіть ходила на ринок під «Градами». А ось доньки дуже боялися, постійно плакали, кричали. Особливо молодша, яка із сином приїхала до нас у гості зі столиці перед початком війни. Вона, бідна, аж посивіла, практично нічого не їла і з кожним днем їй ставало все гірше, — розповідає Віра Миколаївна.
Той місяць життя у підвалі для сім’ї був одним довжелезним днем, за який вони постаріли на років 10. Про пережите розповідають неохоче, зазначають, що у їхньому лексиконі бракує слів, щоб описати все те жахіття, яке відчували, коли над ними літали ворожі літаки, а місто просто горіло на їхніх очах.
Евакуація під обстрілами
— Найстрашніше було в день евакуації. Ми виїжджали з міста 25 березня, коли у місті залишатися вже не було сил. Пам’ятаю, як ми йшли до автобуса під звуки канонади. Люди лягали на землю, щоб не потрапити під обстріли, а ми стояли в ступорі, бо не знали, що робити в таких ситуаціях, — пригадує пані Світлана.
Під вогнем «Градів» вони виїжджали з Сєвєродонецька евакуаційним автобусом. Спочатку сім’я доїхала до Слав’янська, потім — до селища Лозове, що на Харківщині, а звідти приїхали на Хмельниччину.
У тимчасовому домі
Зараз вони живуть в одному із класів Лісоводського ліцею, що на Городоччині. Ліжко пані Віри стоїть біля самої дошки. Не так давно у цьому класі учні на дошці розв’язували задачі, а сьогодні на ній великими буквами написано — «Слава Україні! Героям слава!».
Фото: Городок.City
У цьому патріотичному ліцеї сім’я довго звикала до тиші. Їм було важко повірити у те, що тут не стріляють. Страшні звуки вибухів ще довго звучали в їхніх головах. А домашній улюбленець — кіт досі ховається під ліжком і боїться йти до чужих людей.
Фото: Городок.City
— Ми довго відходили від пережитого. Але тут нам добре, ми — як на курорті: трьохразове харчування, ліжко з чистою білизною, навколо турботливі люди, — зауважує Віра Непомняща.
Її 20-літній онук Денис продовжив дистанційно навчатися. Юнак — майбутній медик.
На згадку про себе, тут, у Лісоводах, він з мамою посадив саджанець яблуні у Саду Перемоги. Каже — як знак вдячності за тимчасовий прихисток.
Фото: Городок.City
Загалом, очевидці війни розуміють, що тепер вони ніколи не житимуть звичним життям. Війна, яка майже знищила їхню малу батьківщину, завжди нагадуватиме по себе. Та вони вірять, що обов’язково повернуться додому, пройдуться руїнами улюблених вулиць, а потім все відбудують і відсвяткують перемогу України.
Цей матеріал «Місяць у підвалі забрав 10 років життя. Сім’я із Сєвєродонецька розповідає про пережите» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
