Без діла сидіти не звикли. Як родина із Золочева віддячує лісоводчанам за теплий прийом та турботу

Війна порозкидала українців по всьому світу. За тисячу кілометрів від свого будинку опинилася і сім’я Тетяни та Олексія Маматових. Вони проживали на Харківщині, у Золочеві, за 45 кілометрів від кордону з рф. І ніколи не думали, що на старість їм доведеться тікати від війни.

— У нас було прекрасне життя, — пригадує Тетяна Іванівна. – Ми отримали від держави двокімнатну квартиру. Дітей возили погуляти до Харкова у парки чи на інші розваги. Нещодавно завершили ремонт у квартирі, який робили чотири роки. І ніколи не думала, що мене війна зажене за 1200 км від своєї рідної хати.

24 лютого

Тетяна Іванівна — вчителька початкових класів із 40-річним стажем роботи. Вона дотепер працювала у школі і дуже любить свою роботу. Та одного дня їй довелося все покинути. 24 лютого о 20 хвилині на п’яту ранку жінка прокинулася від звуків вибухів.

Я почала будити своїх рідних, чоловіка, — плачучи, розповідає 62-річна Тетяна Маматова, — і кажу: «Це вже, мабуть, війна».

Окупанти йшли на Харків. Захопили село Козача Лопань і звідти почали лупити по Золочеву — мирному селищу, де немає жодного об’єкту стратегічного значення. Сім’ю рятував підвал, у якому всі сиділи.

— 12 березня був страшний обстріл Золочева, — пригадують пенсіонери. – Нам сказали, що вони цілились у військкомат. 15 вистрілів долетіли в район лікарні — а там двоповерхові будинки, в одному з яких ми мешкали. 16-та ракета все таки влучила у військкомат.

Селище обстрілюють буквально щодня.Фото: Харківська обласна прокуратура

День перед від'їздом

18 березня був останнім днем, коли сім’я залишалася у Золочеві. Того дня о другій годині ночі ракета пролетіла над їхнім будинком і приземлилася на сусідній вулиці, влучивши у приватний будинок. У тому будинку загинула мати, яка своїм тілом закрила чотирьохрічну доньку.

— 19 березня нас разом із багатьма освітянами трьома автобусами евакуювали до Харкова, а звідти ми поїздом приїхали на Хмельниччину, у село Лісоводи, — розповідає Олексій Дмитрович.

Життя у тимчасовій домівці

У Лісоводах, як розповідають Тетяна Іванівна і Олексій Дмитрович, вони мають все необхідне для життя.

Що б не попросили – нам все дають. Маємо і ліжка, і матраци, пральну машину встановили, холодильник, телевізор, душову кабіну. Ми всім забезпечені.

Але без діла люди сидіти не звикли. Тож все шукають, яким чином можна допомогти лісоводчанам. Спершу листя загортали навколо школи, потім пішли город садити.

Я, до речі, у перший день, коли ми сюди приїхали, запитала у директорки школи, скільки часу ми тут зможемо побути. А вона відповіла: «Скільки треба, стільки й будете». Ми дуже вдячні хмельничанам, жителям Лісовод, за таке гарне ставлення до нас.

Та, разом з тим, кожен із нас завжди, де б не був, хоче повернутись додому. Так само і наші співрозмовники. Харків’яни щодня моляться за свою Україну, своїх захисників, свою домівку і за мир у країні. Вони мріють про той день, коли нарешті почують: «Війна закінчилася. Можна їхати додому».

Цей матеріал «Без діла сидіти не звикли. Як родина із Золочева віддячує лісоводчанам за теплий прийом та турботу» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Читайте також: Місяць у підвалі забрав 10 років життя. Сім’я із Сєверодонецька розповідає про пережите

Читайте також: Війна очима дітей. Розповідь маленького харків’янина, який втік від війни на Городоччину