|
|
Війна дитячими очима |
Наші діти уже ніколи не будуть такими, як раніше. Ні ті, хто чув та бачив війну на власні очі, ні ті, хто про неї чує, читає і живе у відносній безпеці. Слово «війна» сьогодні — їхня буденність: страшна, жорстока, несправедлива, та, що руйнує їх світ, рідний дім та життя.
Хоча ще три місяці тому нам здавалося, що це слово — таке далеке і про нього діти дізнаватимуться зі шкільних підручників, вивчаючи історію.
23 лютого 2022 року
Дев’ятикласниця Юлія готується до контрольної роботи із української літератури. Також потрібно обов’язково вивчити вірш «Сон», тому часу на те, аби читати або дивитися новини, у школярки немає. Втомившись, дівчинка лягла спати. Але вже о п’ятій ранку її розбудила двоюрідна сестричка зі словами: «Вставай швидко, збираємо речі».
— Ми похапцем зібрали речі, а тоді почали читати новини, — пригадує 14-річна Юлія Скиба. — Виявилося, що бомблять уже всю Україну. І ми розгубилися, не знали, що робити далі.
Аби з мамою було все добре
Мама Юлії у цей час була на роботі – у Харкові, на меблевій фабриці. Дівчинка разом із сестрою заховалися під покривалами та подушками. І найбільше, що тоді хвилювало дівчат, — аби мати якнайшвидше приїхала з роботи.
Юлія разом із матір'ю.Фото: Городок.City
— Я дуже боялася і хотіла, щоби мама цілою та неушкодженою приїхала додому, — розповідає Юлія. — Я не думала про себе — думала тільки про маму. Різні думки були… Аби тільки не влучили в поїзд, яким вона їхала додому, аби з нею все було добре.
Коли почалися сильні обстріли
На щастя, мамі вдалося повернутися до доньки. Разом вони переживали обстріли, ховалися у погребі, а потім вирішили евакуюватися.
— Коли почалися сильні обстріли, тоді я вирішила, що треба рятувати дитину, — каже мама Юлії Тетяна Скиба. — Якби не ті вибухи, можливо ми ще були б у Золочеві. Але хто зна, чи ми би вижили у нашому підвалі. А я виховую дитину сама, розлучена, і несу повну відповідальність за її життя.
У Золочеві орки розбомбили школи, лікарню, автостанцію, багатоповерхівки, центр містечка. Фото: nv.ua
Тимчасовий прихисток на Городоччині
20 березня Тетяна з донькою приїхали на Городоччину. Поселилися у місцевій школі. Дев’ятикласниця не припинила дистанційне навчання. Саме навчання, каже дівчина, її відволікає від важких думок про війну. А коли уроки закінчуються, вона разом з мамою мріють про той день, коли повернуться нарешті додому.
— Серця наші залишаються там, там — частина нас, — втомленим голосом шепоче мати Юлії. — Щодня дзвонимо до рідних, сусідів, знайомих, які залишаються у селищі і не мають змоги виїхати. А коли не можемо додзвонитися до когось із них, то серце завмирає. Це дуже важко. Дай Бог кожному з нас дожити до перемоги. Ми чекаємо на неї і знаємо, що завдяки нашим захисникам вона неодмінно настане. І дуже хочу, щоби наші діти більше ніколи не тікали від війни за кордон. Хочу, щоб вони жили тут, вчилися тут, у нашій вільній Україні, здобували тут освіту, працювали, одружувалися, а ми бавили своїх онуків.
У Юлії є мрія...
Про таке майбутнє мріє і сама Юлія. Дівчинка впевнена, що успішно закінчить 11 класів, обере улюблену професію, вивчиться та стане фахівцем своєї справи. І хоча зараз з її очей зникла дитяча безтурботність і, натомість, з’явилося багато болю, та неймовірно вражає у погляді безмежна віра у перемогу та майбутнє своєї квітучої мирної України. Світе! Дивись на наших надзвичайних, розумних українських дітей — хоробрих, сильних, незламних!
Цей матеріал «Війна очима дітей. Історія 14-річної Юлії з Харківщини» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
