Шість років в окупації і щасливий квиток до батьківського дому. Доля кремінчанина із Горлівки

1 грудня 2020 року на 7-му році окупації Радіо Донбас.Реалії пройшлося містом Горлівка. Місто-промисловий гігант — стало одним з епіцентрів подій «русской весны» 2014-го. Це місто, де сталися моторошні страти українських патріотів, де під час окупації спробували перезапустити найбільше хімпідприємство України і де щодня після 21:00 блокпост російських гібридних сил закривав в'їзд до міста і люди залишалися ізольованими не лише від України, а й від непідконтрольної території.

Щасливе дитинство

Влітку босоногим хлопчиком він бігав по траві на шкільному подвір’ї у своєму рідному селі. Восени чи навесні, коли чоботи були у болоті, мив їх у струмочку поряд зі школою. А взимку у тих же чоботях катався з гірки. Це були чудові дні дитинства у селі Кремінна.

Після закінчення школи доля привела Олександра на Донбас. Там проходила його служба в армії. І там він пустив своє коріння: зустрів кохання, одружився, народилися діти. Робота була не з легких, але звиклося. Працював шахтарем. Непомітно летіли роки. Уже й внуки з’явилися.

Прийшла війна

Та у 2014 році у їхнє місто прийшов «русский мир». Чотири горлівські шахти під час війни зупинилися повністю. Перед початком агресії росії населення Горлівки становило майже 260 тисяч осіб.

Олександру Барану на той час було за п’ятдесят. Він не міг залишити свою сім’ю та виїхати, а разом не було можливості

— Ой….. Яке ж то було життя…. Краще не розповідати… У цих тварюк один почерк, один сценарій. Історія повторюється. Коли окупанти прийшли до нас, було те ж саме, що зараз ми побачили на Київщині. Вони так само все бомбили, стріляли, вбивали, ґвалтували. Просто Горлівка — в окупації, і про це не було відомо на широкий загал. Але методи та стратегія росіян —незмінні. У них немає нічого святого. У них немає віри, історії. Я бачив все те на Донбасі. Дуже важко тим людям, які там досі залишилися.

Щасливий квиток

Та добра у такому житті все одно не було і сім’ю врятувати не вдалося. Залишившись без нічого — без роботи і сім’ї, Олександр Баран одного дня вирішив, що більше так не може тривати. Зібрав речі, сів у машину і подумав: хай там що..

— Я досі не вірю, що мені вдалося так легко втекти звідти. Коли під’їхав до блокпосту, був сильний дощ. І ще тоді декілька машин ООН заїжджали на територію ДНР. Напевно, погода і місія ООН відбили бажання у бойовиків ретельно всіх перевіряти. Мені самому не віриться у таку удачу, — зізнається чоловік.

Життя спочатку

Проживши шість років в окупації, два роки тому Олександр Баран знову повернувся на малу батьківщину — у рідне село Кремінна. Тут чоловік знайшов роботу, живе зі старенькою матір’ю, якій уже за 80, намагається налагодити особисте життя і готується відбудовувати після війни свою країну.

Я впевнений, що наші хлопці ту нечисть виженуть з України. Їх сліду більше не буде, бо це нелюди. А ми відбудуємо свою країну. І наші діти будуть вільними

До слова, історично Горлівка — земля козацьких хуторів, яка у 19-му столітті перетворилась на робітниче селище, назване на честь гірничого інженера Петра Горлова. Родовище Корсунська Копальня №1 (пізніше шахта «Кочегарка») було найбільшим на кінець 19-го століття вугільним підприємством Донбасу. У 20-му столітті вже місто Горлівка розрослося машинобудуванням і хімпромом, іншими заводами. Однак, після приходу «русской весны» Горлівка стала депресивним містом — як, втім, і решта міст окупованого Донбасу.

Цей матеріал «Шість років в окупації і щасливий квиток до батьківського дому. Доля кремінчанина із Горлівки». Історія сусідів по дачі з Сєвєродонецька» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Читайте також: Рулеткою вимірювала товщину стін. Розповідь Тетяни із Миколаєва, яка вимушено живе на Городоччині

Читайте також: Без діла сидіти не звикли. Як родина із Золочева віддячує лісоводчанам за теплий прийом та турботу