Війна та українці
Росія розв’язала війну проти України вісім років тому, але саме 24 лютого запустився ланцюг подій, який торкнувся життя кожного українця. Подруги Анна, Наталя, Оксана, Світлана та Віра до війни жили в Запоріжжі. Крім дружби дівчат об’єднували схожі погляди, смаки та захоплення. Розмови на життєві теми, теплі зустрічі, тематичні вечірки і активний відпочинок – це лише деякі грані справжньої жіночої дружби.
Дівчата були підтримкою одна одній і у важкі моменти, і в щасливі. Кожна мала більш-менш усталене життя, займалася улюбленою справою, мріяла та планувала. 24 лютого відмінило всі плани, життєвий маршрут їм стала диктувати війна, розкидавши по різних містах і країнах. Кожна з подруг пішла своїм шляхом, продовжуючи підтримувати одна одну, навіть на відстані.
Далі — історії п’яти українок, подруг, чий життєвий маршрут змінила війна. Серед цих історій є і історія авторки цієї статті. Моя історія. Маючи 20-річний стаж роботи психологом, все життя проживши у Запоріжжі, до 24 лютого я і не уявляла, що переїду до родичів на Хмельниччину, зміню професію та стану журналістом. Про те, як війна змінила моє життя та життя моїх найближчих подруг, дві з яких є моїми сестрами, далі у статті.
Оксана, 34 роки, психолог. Найближча подруга і колега. Більше 10 років ми разом працювали в освітньому закладі. Разом організували приватну психологічну студію.
Оксана — першою із нас п’ятьох виїхала із Запоріжжя. Рятуючи від рашистів свою 10-річну донечку, талановита нейропсихологиня у перший день війни поїхала до родичів свого чоловіка на Миколаївщину.
— Вранці 24 лютого, піддавшись паніці, ми сім’єю виїхали із Запоріжжя. Планували їхати у західні регіони, але дороги перекрили, — розповідає Оксана. — Тож нам довелося розвернутися. Порадилися із чоловіком і вирішили, що у маленькому селі на Миколаївщині буде безпечніше.
Оксана разом із чоловіком та донечкою.
Та сподівання були марними. У село, де перебувала Оксана, рашисти не зайшли, але на його околицях весь час точилися бої. Три місяці сім’я була у блокаді. Як тільки з’явилася можливість – відразу сіли у авто та попрямували до рідного міста.
Оксана.
— Тоді вирішила, що більше нікуди не хочу їхати. У червні я отримала третю вищу освіту. Отримавши диплом клінічного психолога, влаштувалася в одну із лікарень Запоріжжя у відділення фізичної реабілітації. Давно про це мріяла, — розповідає Оксана, членкиня Української асоціації нейропсихології, яка раніше займалася корекційною роботою з дітьми, які мають вади розвитку.
— Передбачалося, що здебільшого я допомагатиму відновитися людям, які перенесли інсульт. Але війна внесла свої корективи. Зараз більшість моїх клієнтів – це військові із контузіями, які, крім фізичного болю, відчувають біль душевний.
Оксана намагається допомогти кожному. Хоча багато хто з військових страждає на неконтрольовані приступи агресії, паніки і не завжди готові до спілкування із психологом.
— Я розумію, що це все — наслідки травми, — розповідає Оксана. — Мої професійні знання допомагають мені пояснити хлопцям, що з ними відбувається. Коли вони розуміють особливості свого стану, їм стає легше. Інколи вистачає простого інформування. Але найчастіше відновлення фізичного та психічного здоров’я бійців — це довготривалий кропіткий труд. Це спільна робота медиків, психолога та самого пацієнта.
Анна, 44 роки, педіатр. Моя рідна старша сестра. Планувала виїхати з України ще до війни.
Анна, лікар швидкої допомоги.
В останні дні лютого із Запоріжжя поїхала і Анна. Лікарка, яка майже 15 років пропрацювала педіатром екстреної медичної допомоги, попрямувала до Польщі. Ще за рік до війни вона закінчила курси польської мови, підготувала всі необхідні документи і успішно пройшла співбесіду.
— У лютому я чекала на підпис останнього документу, який надавав мені право на працевлаштування в клініку невеличкого польського містечка Хойніце, — розповідає Анна. — У повітрі вже відчувався запах війни. Особливо гостро — у посольстві Польщі у Харкові, куди я їздили оформляти візу. Складалося враження, що оформлення документів затягується польською стороною.
Остаточну відповідь про дозвіл на роботу Анна отримала ввечері 23 лютого. Спершу сестра планувала самостійно поїхати на нове місце роботи і забрати доньку-підлітка після завершення навчального року. Та війна внесла свої корективи.
— Страшно згадувати перші дні війни — відчуття небезпеки, паніка, страх. Мені вдалося взяти квитки на потяг до Львова на початок березня. Але ситуація ставала все більш небезпечною. Більшу частину області вже було окуповано і Запоріжжя готувалося до штурму чи облоги. Я розуміла, що чекаючи на свій оплачений потяг, можу взагалі втратити дорогоцінний час. Мені треба було рятувати дитину. І тоді я вирішила скористатися евакуаційними рейсами, які відправлялися із Запоріжжя кілька разів на день. На вокзалі був хаос. Люди, щоб потрапити до вагона, стояли в черзі на морозі по 6-7 годин. Сварки, бійки — жах…
Анні пощастило. Їй з дочкою вдалося сісти в евакуаційний потяг, в якому залишалося всього кілька місць. На той час 6-8 осіб в одному купе вважалося нормою. Вже на наступній станції у місті Дніпро місця скінчилися. Люди, що залишилися на вокзалі, били вікна, намагаючись потрапити в середину. На щастя, Анна та її донька благополучно добралися до нового, а головне — безпечного місця.
Анна з донечкою Ксенією.Фото: Особистий архів Анни.
— Зараз я працюю лікарем в Хойніце, у дитячому відділені місцевої клініки. Мені пощастило — у мене були готові всі необхідні документи і на мене чекали. Дуже допомагала, особливо у перші два місяці, адміністрація клініки. Зараз я вже самостійно орендую житло. Дочка ходить до польської школи та паралельно дистанційно навчається в українській. Ми завели двох морських свинок. У мене з’явилися нові знайомі. Здебільшого, це українки — лікарі, які також працюють у нашій клініці. Планую скоро здати державний іспит з польської мови. Тобто життя влаштовується. Але дуже сумую за Україною та рідними.
Наталя, 35 роки, економіст. Двоюрідна сестричка, генераторка креативних ідей наших тематичних вечірок.
Наталя із Запоріжжя виїжджати не планувала. Морально готувалася до того, що доведеться жити у прифронтовому місті. Можливо, у місті, яке ворог намагатиметься захопити. Але вірила, що йому це не вдасться.
— Їхати із Запоріжжя не хотіла і не збиралася, — каже Наталя. — Все змінило захоплення орками Запорізької АЕС в Енергодарі. Це сталося вночі з 4-го на 5-те березня. Мене охопило відчуття катастрофи світового масштабу. За кілька годин я зібралася і чоловік з моїм батьком посадили мене з сином та моєю мамою на евакуаційний потяг. До Львова ми їхали, стоячи в тамбурі.
Завдяки далеким знайомим батька, Наталя та її близькі змогли зняти квартиру в Івано-Франківську. Їм пощастило — люди на літо виїхали в будинок за містом, надавши житло за помірну ціну. На той час це була справжня удача, бо ціни за оренду житла зросли в кілька разів. Окрім того, сестра продовжила дистанційно працювати на своїй роботі — у великій компанії аграрного сектору, яка має пташині фабрики по всій Україні.
Разом з тим, опинившись в Івано-Франківську, одразу приєдналася до місцевих груп в різних месенджерах, щоб бути в курсі місцевих новин та скоріше адаптуватися до нового місця.
Наталя з мамою та сином на прогулянці в Івано-Франківську.
— Відчувши війну поряд, я, по мірі можливостей, намагалася бути корисною у тилу як у Запоріжжі, так і у Франківську: здавала кров для поранених військових, пройшла майстер-клас із користування стрілецькою зброєю, потроху донатила… А щоб не втратити моральної стійкості, ходила на вистави до театру, на майстер-класи із живопису, прогулянки.
У Франківську Наталя прожила майже шість місяців. Та з кожним днем все більше думала про повернення до рідного Запоріжжя. У вересні жінка таки поїхала додому.
— Повернувшись до рідного міста, мене вразило те, наскільки менше української мови стало у місті. Мене це злить і засмучує одночасно. Мені дуже не вистачає спілкування українською, мені недостатньо патріотичної символіки та демонстрації своєї громадянської позиції серед населення, — розповідає Наталя. — Мені важко зрозуміти, хто з нас змінився більше — я чи Запоріжжя…
Світлана, 34 роки, SUP-інструктор. Подруга, з якою нас поєднує любов до водних видів спорту – байдарок та SUP-серфінгу.
Із Запоріжжя Світлана поїхала останньою із нас п’ятьох. Перші місяці війни Світлана присвятила себе волонтерській діяльності. Маючи близьких друзів у добровольчому формуванні територіальної громади (ДФТГ) «АЗОВ», дівчина допомогла забезпечити бійців теплими спальними мішками, медикаментами, харчами. У той же час, багато її друзів виїхали із Запоріжжя. Та й знайомі бійці радили потурбуватися про свою безпеку.
— Найважче — це «качелі», коли ти не маєш чіткого рішення і вагаєшся «їхати-не їхати». Коли рішення прийняте, все стає набагато легше. Я вирішила, що буду залишатися у Запоріжжі стільки, скільки буде можливо, — розповідає Світлана.
У березні наше рідне місто змінилося. Людей на вулиці стало мало, більшість закладів закрилися, щодня гуділи повітряні тривоги. Сумніви знову оволоділи Світланою, і вона вирушила до Литви, країни, яка одразу організувала ґрунтовну підтримку українцям, яких війна змусила покинути домівки.
— Я дуже люблю Вільнюс. Для мене це місто пов’язане із казкою і магією. Можливо тому, що колись тут, у невеличкому магазинчику, я зустріла свою улюблену письменницю Світлану Мартинчик, — розповідає Світлана.
Та бути тільки споживачем соціальних дотацій у новій країні Світлана не хотіла. Вона одразу почала шукати роботу і влаштувалася інструктором до віндсерфінг-клубу. Правда для цього їй довелося в максимально короткі терміни оволодіти новим видом водного спорту — віндсерфінгом.
Світлана опановує новий вид спорту.
— До цього я кілька років працювала адміністратором та інструктором клубу «Байдарка». За цей час встигла позмагатись у перегонах «Байда-раллі», «100 км по Південному Бугу», «Сама-рейс», «Water4all» та зайняти І місце в категорії аматори серед дівчат і ІІІ місце SUP серед хлопців. Тобто маю гарний досвід ходіння на SUP-дошках та байдарках. А тепер вмію ще й на віндсерфі ходити, — говорить Світлана.
На жаль, клімат Литви досить відрізняється від українського, літо настає значно пізніше. А цього року і весна була холодною, і літо забарилося. Початок сезону, який би дозволив Світлані мати стабільну роботу і відчувати себе більш впевнено у фінансовому плані, затримувався. Це змусило українку шукати альтернативні варіанти заробітку грошей, займаючись улюбленою справою.
— Через спільноту каякерів світу я знайшла оголошення про пошук працівника з прокату байдарок. Обіцяли стабільну заробітну плату, непогані умови праці та надання житла. Але — в Англії. Чесно кажучи, у мене були побоювання щодо того, чи варто подавати резюме і заявку на оформлення візи. Ризикнула. І мене взяли, — розповідає Світлана.
За 2 місяці короткого британського літа українка встигла попрацювати в кількох філіях тієї ж самої організації і три рази змінила місце проживання. Але сезон закінчився, контракт — теж.
— Та у мене є дозвіл на перебування в Англії протягом трьох років. До того ж зараз, коли обстріли Запоріжжя почастішали, бачу, що повертатися додому небезпечно, — розповідає Світлана. — Тож поки планую залишатися тут, в Англії. Я добре вишиваю і вмію виготовляти прикраси — сережки, браслети, намисто… Є ідея спробувати заробити саме цим. Поживемо — побачимо…
Віра, 40 років, журналістка. П’ята історія — моя історія.
Ще зі школи я мріяла бути психологом і втілила свою мрію у життя: маю ступінь кандидата психологічних наук. Перехід у нове десятиріччя мого життя став періодом «внутрішньої інвентаризації». Розлучилася. Перейшла в приватну практику. Відкрила для себе багато нового: від куштування устриць — до SUP-серфінгу. Мала відчуття, що в моєму житті розпочався новий етап. Хороший етап. І попереду дуже багато класного.
Це відчуття зруйнувала війна. Насправді це жахливо, коли твої друзі, найближче оточення опиняються далеко… Спочатку я не збиралася залишати Запоріжжя. Навіть жартувала до дівчат: «Залишаюся вдома (слоган часів коронавірусу тепер набув іншого значення). Повинен же хтось вас усіх зустрічати, коли ви повернетесь». Але у квітні, після гучних і страшних подій у Бучі та Ірпені, в очікуванні другої хвилі наступу росії, про яку казали всі аналітики, я зрозуміла, що треба їхати.
Найважче було переконати батьків. І я дякую їм, що ми вирушили разом. Прихисток ми знайшли у невеличкому і чудовому містечку Городок на Хмельниччині. Влаштуватися нам допомогли родичі мого колишнього чоловіка. Городоччина нас прийняла тепло і гостинно. І мене, і батьків, і навіть мого 12-річного пса.
Шість місяців я не була вдома. І не знаю, коли повернуся. Кожного дня Запоріжжя зазнає ракетних обстрілів. Тож зимувати ми будемо у Городку.
Війна лишила мене улюбленої справи. Але їй не вдалося забрати у мене сміливість бути відкритою для нового досвіду і сприймати виклики долі як нові можливості. Наприклад, відгукнутися на оголошення про пошук журналіста в регіональні ЗМІ.
Віра.
І ось вже чотири місяці я — журналістка Городоцького телерадіопресцентру. Пишу статті на сайт і щотижневу газету, вмію взяти інтерв’ю і підготувати матеріал для відео новин… І це круто. Це цікаво. Це дає змогу відчути, що не все вирішує війна. І я веду свою боротьбу в ній — боротьбу за збереження від рашистів того, чого не можна торкнутися. Але можна відчути.
Кожен має свої життєві цінності. Для мене це — люди. Дружба, довіра близьких подруг — ось чим я дорожу і не хочу втратити. Дружба з Анною і Наталією, Оксаною і Світланою — то мій скарб. Війна розкидала нас по різних містах і країнах. Але, навіть на відстані ми продовжуємо підтримувати одна одну, ділитися успіхами та невдачами. І ця стаття — мій внесок у збереження тієї близькості, яку так важливо зберегти під час побудови нового життя — життя в умовах війни.
Війна — час випробувань. Але чи зруйнує вона нас чи загартує — вирішуємо ми. І я вірю, що яким би маршрутом нас не вела ця клята війна, кінцевий пункт у нас один — перемога.
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю ПП «Городоцький районний телерадіопресцентр» і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
