Нові обличчя Городоччини
З початку повномасштабного нападу росії на Україну Городоччина прийняла багато людей, які були вимушені шукати новий дім. За декілька місяців багато хто з нових мешканців став активною частиною громади. Люди намагаються відбудувати своє життя на новому місці — волонтерять, розпочинають бізнес, відкривають творчі гуртки, знаходять друзів і роботу. Та за словом «переселенець», яке стрімко увійшло в наш лексикон, приховуються унікальні життєві історії.
Далі — монолог Яни Гусак, молодої психологині Центру надання соціальних послуг у Городку.
Коріння
Я народилася у Пологівському районі Запорізької області. Там ходила у школу. Після закінчення 11-го класу вступила до Державного Бердянського педагогічного університету. Здобувала освіту за спеціальністю «Дошкільна освіта. Практична психологія». Якраз залишався останній курс бакалаврату, коли росія вдерлася до нашого містечка.
Найстрашніший місяць у моєму житті
Місяць ми з мамою жили в підвалі. Обстріли були постійними, тому ми дуже рідко покидали укриття. Росіяни вже панували в Пологах, і це було страшніше за вибухи і постріли. Вони ходили по подвір’ях, і ми не знали, чого від них очікувати. На щастя, нас вони не чіпали.
Вагання
Страх був дуже великий, тому ми постійно поверталися до теми евакуації та все вагалися. Пів дня стріляють — їдемо, пів дня не стріляють — не їдемо… Було дуже важко визначитися. Тим паче, що мало що залежало від нас. З Полог можна було виїхати лише одним способом. Лише один чоловік відважився вивозити людей. У нього був старенький «жигуль», але черга була досить велика.
Та коли одного ранку, а саме 27 березня, ми з мамою вилізли з підвалу і побачили на своєму городі збитий гелікоптер, то зрозуміли, що час їхати.
Крізь обстріл
Виїхавши зі свого містечка, ми з мамою продовжили шлях потягом. Та ця поїздка також виявилася важкою і небезпечною. Потяг рухався через території, які були під обстрілами, — через це потяг часто зупиняли. Частину шляху ми провели, лежачи на підлозі вагону. Прямували ми до Городоччини, там на нас чекали родичі мого покійного батька.
Навчання на відстані
Опинившись у безпеці, я продовжила навчання у своєму вузі в режимі онлайн. Майже всі мої одногрупники і викладачі були розкидані по різних містах і країнах, тож фінальні іспити ми складали у Зумі (Zоом). Так я отримала диплом бакалавра, та вирішила навчатися далі, тому вступила до магістратури. Буду практичним психологом.
Яна Гусак.
Молода спеціалістка
У той же час, мені пощастило — у Городку я знайшла роботу. Влаштувалася за своєю спеціальністю у Городоцький центр надання соціальних послуг. Розумію, що я – молодий спеціаліст без досвіду, але робота мені дуже подобається. І колеги мені допомагають та підтримують, тож робота кипить «24/7».
Новий погляд на свою спеціальність
Хоча, коли я обирала професію, то більше керувалася цікавістю. А зараз бачу, що це вкрай необхідна і корисна робота. Потреба у професійній психологічній допомозі дуже велика - інколи досить просто вислухати людину. А мій особистий досвід допомагає мені краще зрозуміти тих, хто пережив щось подібне.
Гуманітарний хаб
Яна в Гуманітарному хабі.
Часто я працюю не тільки як психолог, але і в якості соціального працівника. Особливо під час зміни у Гуманітарному хабі. Ідея соціального магазину взагалі дуже крута, бо багато хто з наших клієнтів приїжджає лише з легкою сумочкою та документами. А тут можна підібрати і одяг, і іграшки для дітей, і памперси… Я дуже вдячна городоччанам, які несуть і несуть пакети з одягом. У ці непрості часи таке ставлення — на вагу золота.
Повертатися нема куди
Що ж до моїх планів на майбутнє, то ми з мамою вирішили залишатися у Городку. Та й повертатися нам уже нема куди — десятого жовтня, коли був масштабний ракетний обстріл, в наше подвір’я прилетіло декілька снарядів, і вони зруйнували все, що залишалося. Тепер там пустка.
Колеги — це моя друга сім’я, і я продовжую знайомитися, спілкуватися… Це дуже важливо – бути відкритою до людей. Інакше можна загинути зсередини… Треба вміти і приймати допомогу, і надавати її.
