Маріуполь. Одне з тих міст, назва якого викликає в українців біль та лють. Лише за офіційними даними в ньому загинуло близько 87 тисяч осіб.
На щастя, частині мешканців вдалося виїхати з підконтрольної рашистам території і зберегти своє життя. Далі історія родини з Маріуполя, яка тепер мешкає у Сатанові.
Під обстрілами
Тетяна та її донька Марія із сім’ями мешкали у Лівобережному районі Маріуполя.
— Лівобережний район — це східна частина міста, яка першою прийняла на себе удар. Нас перших почали обстрілювати та бомбити, — розповідає Тетяна. — А коли підійшли ворожі війська ще й з Криму, то місто швидко взяли в облогу. Це було другого березня.
Того дня зник зв'язок і маріупольці залишилися без доступу до інформації. Орієнтувалися по звуках обстрілів та спалахах у небі.
— Потім снаряди падали навколо нас, — пригадує Тетяна. — У сам будинок не попали, але кілька прилетіло на подвір’я — у сарай, душ, побило дах…. І ми вирішили, що треба їхати.
Родина змушена була залишити свій будинок, який належав ще батькам чоловіка Тетяни. В ньому провели своє дитинство діти Тетяни. Саме батьківський будинок по вулиці Радіаторній в перші дні великої війни став прихистком для Марії, доньки Тетяни, і її молодої сім'ї.
Залишаючи рідний дім, родина ще не знала, що у скорому майбутньому від нього не залишиться майже нічого... окрім спогадів.
— Вже пізніше ми дізналися про те, що у квітні на нашій вулиці з'явилися так звані «кадировці», — розповідає Тетяна. — Вони вигнали всіх мешканців, зайняли їх оселі. Тоді наш будинок пограбували вперше, винесли всю побутову техніку.
Сьогодні Тетяні відомо, що будинок ще неодноразово грабували. Наразі від їх помешкання, зі слів сусідів, які і досі живуть у Маріуполі, залишилася лише «коробка».
— Боляче усвідомлювати це, — розповідає Тетяна. — Але головна цінність, то не побутова техніка або одяг. Головною цінністю є життя рідних.
Саме бажання врятувати стареньку маму Тетяни, доньку Марію з її чоловіком та маленьку онуку надали рішучості Тетяні та її чоловіку того холодного березня 2022 року. Вони наважилися залишити все і почали шукати можливість виїхати з Маріуполя.
Без можливості повернутися
Не маючи засобів зв’язку, маріупольці передавали інформацію один одному із вуст в уста. Так герої нашої історії дізналися про те, що за декілька кварталів від них є «зелений коридор» на територію підконтрольну Україні.
— Ми швидко зібралися, покидали речі в машину та поїхали, — продовжує розповідь Тетяна. — Але коли ми під’їхали до одного із наших українських блокпостів, хлопці, військові, сказали нам, що ніякого «зеленого коридору» немає. І порадили не повертатися додому, бо у Лівобережному районі стало ще небезпечніше.
Тетяна.
На щастя, неподалік, в Приморському районі міста, мешкали друзі родини. Вони прихистили Тетяну з її старенькою матір’ю і чоловіком та їх доньку з родиною. В ті дні там було найбезпечніше місце в усьому Маріуполі.
Трагедія в Драмтеатрі
Але через два тижні і в Приморській район прийшла біда. Почалося бомбардування центру міста.
— 16 березня сталася трагедія у Драмтеатрі. Ми жили недалеко від нього, — пригадує Тетяна. — Ми чули страшні вибухи. Вийшовши з під’їзду ми побачили, як палають будинки в центрі міста.
Театр у Маріуполі був бомбосховищем для мирних жителів. внаслідок бомбардувань 16 березня, за даними Маріупольської міськради, загинули 300 людей.
Рятуючись, родина ще раз переїхала в інший район до родичів друзів, але і там почалися бойові дії. Безпечних місць в Маріуполі не залишилося.
«Счастливой дороги»
Після трагічних подій родина таки покинула своє рідне місто та попрямувала до Сатанова. Туди їх запросили друзі, які колись самі жили у Маріуполі.
— Нам більше нікуди було їхати. А в Сатанові хоч якісь знайомі, — розповідає Тетяна. - Добиралися ми три дні.
Як розповіли Тетяна та її донька Марія, вони збилися з підрахунку всіх блокпостів, на яких їм довелося пережити перевірки загарбників.
— Зупиняли, роздягали, перевіряли документи та наші речі, — розповідає Маша. — Ми з чоловіком, бабусею та донькою Веронікою сиділи на задньому сидінні. Доньку тримав на руках саме чоловік. То на одному з блокпостів йому сказали, нібито він дитиною прикривається.
Марія з донечкою Веронікою.
Пригадуючи той важкий шлях, Тетяна досі обурюється цинізмом ворогів.
— Вони зруйнували наше місто, змусили нас залишити домівку і при цьому не соромилися бажати нам «счастливой дороги», — каже Тетяна. — Тобто, один бажає щасливої дороги, а інший тримає автомат, навівши приціл на машину.
Сатанів
Через три дні родина добралася до Сатанова. Тут на них чекали друзі, які і допомогли знайти житло та облаштуватися на новому місці.
— Коли ми приїхали, то наша подруга Анжела вже наварила для нас велику каструлю супу, — пригадує Тетяна. — У звичайному житті, можливо, це дрібниці, але після пекла війни допомога в налагодженні звичайного домашнього побуту є дуже цінною.
— Також небайдужі люди, які самі поїхали за кордон, дозволи жити в їхньому будинку. Залишили нам все. Тож, як тільки ми розтопили піч і з’явилося тепло, то відчули, що все, нарешті приїхали, — розповідає Маша.
А як же дім?
На жаль, думки про повернення додому доводиться відганяти — повертатися родині нема куди.
Квартира у п'ятиповерховому будинку по вулиці Азовстальська дісталася молодому подружжю від батьків Марії. Там вони з чоловіком та маленькою донечкою прожили чотири роки.
— Ми тільки-тільки закінчили ремонт у квартирі і тішилися, що нарешті в нас комфортно і затишно, — розповідає Маша.
До батьків, на вулицю Радіаторну, родина переїхала одразу із початком бойових дій — 24 лютого.
— Ще пару разів, 25-го та 26-го лютого, ми з чоловіком заїжджали додому, — розповідає Марія. — Але тоді не було усвідомлення того, що ми можемо не повернутися. Тому майже нічого не забрали із речей, тільки документи.
В той момент жінці здавалося, що вона їде до батьків лише на пару днів перечекати небезпеку, що все це скоро мине. Тепер, озираючись назад, Марія шкодує, що не взяла із собою хоча б дитячі речі, які були куплені «на виріст».
— Я намагаюся бути в курсі того, що відбувається в Маріуполі, — говорить Марія. — Ось кілька днів тому дізналася, що будинок, в якому ми жили з чоловіком та донькою будуть зносити.
Так виглядає будинок, в якому мешкала Марія з чоловіком та донькою.
Знищена квартира Марії.
Виявилося, що будинки, які постраждали найбільше, окупаційна влада наказала знести. А будинок Маші знаходився неподалік прохідних заводу «Азовсталь», де велися найзапекліші бої.
Поки стаття готувалася до публікації, Марія дізналася, що окупанти знесли їх будинок по вулиці Азовстальська.
Думками з близькими
Сьогодні жінки у безпеці, натомість їхні рідні — на фронті. Опікується родиною у Сатанові чоловік Тетяни — Машин батько. А от їх брат та чоловік — воюють.
— Мій чоловік спершу був у теробороні Маріуполя, — розповідає Марія. — Йому вдалося вийти з оточення і ми разом приїхали у Сатанів. Вже тут він отримав повістку і зараз воює під Бахмутом. Захищає нас. Як і брат.
— Мій син служив в АТО з 2015 по 2016 рік. І у лютому, коли вже з’явилися прогнози, що війна насувається, він отримав повістку, — розповідає Тетяна. — Це було за день-два до повномасштабного вторгнення. Так що зараз він на Донеччині.
— Син нечасто виходить на зв'язок, але кожного разу, коли ми спілкуємося, — говорить Тетяна, — він нас запевняє, що «все буде добре».
Мама та донька. Обидві дуже переживають за своїх рідних чоловіків, моляться за них і вірять, що все буде добре.
