Історія колишньої прикордонниці, а сьогодні — активної волонтерки
Городок. 1972 рік. В одному із будинків, що у мікрорайоні «Старий цукровий завод» спалахує пожежа. Гине майже вся сім’я Валентини Наумової-Боднарчук — батьки та бабуся з дідусем. Дивом виживають лише вона та її старша сестра. На той час Валентині було 13 років.
Маленька Валентина Наумова із сестрою, батьками та бабусею. Фото: Сімейний архів Валентини Наумової-Боднарчук
Після втрати рідних дівчинка намагалася бути сильною та гарно навчатися. Закінчивши школу, вона вступила у Хмельницький технікум і вивчилась на бухгалтерку. А у 18 років вийшла заміж та разом з чоловіком розпочала службу на Іранському кордоні.
Спогади
Сьогодні пані Валентині 64 роки. Про минуле вона згадує одночасно із посмішкою на устах та слізьми на очах. Каже, було дуже важко, але якби сьогодні вона повернулася у минуле, то нічого б не змінила і знову пішла б за чоловіком.
— Слово «війна» для мене добре знайоме, я пам’ятаю свою службу на кордоні і війну в Афганістані. З кожної нашої застави відправляли добровольців. Хлопці йшли і гинули на чужій війні. Це було дуже боляче... І хоча бої точилися не на нашій землі, та гинули наші хлопці, — розповідає пані Валентина.
Перша застава, на якій служила городоччанка з чоловіком, називалася Арваз. Це була найвища точка гір Копетдаг. Туди вони приїхали 1977 року, і там пані Валентині доводилося спати зі зброєю в руках, через страх нападу «басмачів».
Ось такий вигляд мала застава Арваз у 1977 році.
— Всі розуміли, що якби вони напали, в живих нікого б не залишили. Вбили б навіть жінок і дітей, а в мене на той час вже народилася донечка. Ми були самі, бо чоловік постійно служив на кордоні, — пояснює городоччанка.
Валентина з новонародженою донечкою на заставі.
Дякувати Богу «басмачі» так і не напали, а через рік сім’ю Боднарчуків перевели на іншу заставу. Згодом у них народивсь ще й синочок. Родиною вони часто переїжджали з місця на місце, тому намагалися не звикати до своїх тимчасових домівок.
Як відмічає пані Валентина, жити доводилося в спартанських умовах. Без води і часто без світла. Але це молоду пару не лякало, там вони були щасливими і потім ще довго згадували своє життя на кордоні тривалістю у десять років.
Повернення додому
Повернувшись на Городоччину, пані Валентина працювала у Городоцькому комбінаті побутового обслуговування, а її чоловік Леонід — у міліції, однак недовго. Коли у Сатанові відкрився санаторій «Товтри», подружжя почало працювати там: Валентина Боднарчук — бухгалтеркою, а її чоловік — завскладом. Так другою домівкою для сім’ї з Городоччини став Сатанів. Там вони знайшли багато друзів і там зростали їхні діти.
— Сьогодні вони вже дорослі та мають власних дітей. Син — двох доньок, а донька — двох синів. Проживають у Хмельницькому. А мій чоловік, на жаль, помер 10 років тому, — зізнається колишня військова.
Валентина Боднарчук з дітьми та онуками. Фото: Сімейний архів Валентини Наумової-Боднарчук
Друга війна та волонтерство
Коли в Україні почалась повномасштабна війна, пані Валентині було важко в це повірити. У неї було таке відчуття, що вона повернулася в минуле. Жінка не знала, що робити та дуже хвилювалася за своїх дітей, рідних, друзів і знайомих, розкиданих по всій країні. Трішки оговтавшись, вона почала волонтерити.
Спершу жінка допомагала територіальній обороні — готувала для них їжу, а потім — переселенцям та військовим.
— До нас з першого дня повномасштабної війни почали приїжджати люди, які тікали від війни. Ми для них шукали помешкання та забезпечували їх усім необхідним — їжею, засобами гігієни, одягом та взуттям. Також їм допомагали місцеві підприємці та фермери. Вони привозили крупи, борошно та цукор, а сатанівчани приносили теплий одяг, — відмітила Валентина Боднарчук.
Декількох переселенців жінка прийняла у й себе. Крім цього, вона відправляла посилки своїм друзям та знайомим, які проживають на сході та півдні України. А пізніше сатанівчанка, разом з іншими парафіянами храму Благовіщеня Пресвятої Богородиці та його настоятелем отцем Ігорем Топоровським, почала допомагати військовим.
Розпочала Валентина Боднарчук зі збору коштів на дрон, а потім на автомобілі та іншу необхідну для військових техніку.
Паралельно вона із подругами та колишніми колегами готувала для захисників смаколики — пекла домашнє печиво, ліпила вареники та пельмені, смажила котлети і робила різні салати, які священник, спільно з місцевими волонтерами, відвозив захисникам на передову.
Пані Валентина з подружками ліпить вареники для воїнів.Фото: Городок.City
Подорож на схід
На даний час пані Валентина з односельчанами зібрала чергову передачу на Схід, але не лише для військових, а й для мешканців розбитих орками сіл.
— Бо там людям дуже важко. Вони живуть без комунікацій і не мають достатньо запасів їжі. А вулицями ходять «безпризорні» діти. Наші волонтери, які їздили на схід, без сліз не могли розповідати про те, що там бачили, — відмічає Валентина Боднарчук і каже, що цього разу планує особисто поїхати на передову та роздати допомогу мирним жителям та військовим.
