24 грудня мешканці села Великий Карабчіїв Городоцької громади, що на Хмельниччині, прощалися зі своїм односельчанином-захисником. Олександр Швець загинув 20 грудня на Донеччині.
Спогади односельчан
Олександр Швець.Фото: Іванна Андрейків.
Він народився у селі Великий Карабчіїв 24 листопада 1977 року у багатодітній сім’ї. Зростав із чотирма братами та двома сестричками. У селі закінчив школу і вступив до Грушковецького професійно-технічного училища Летичівського району. Здобув професію пасічника-бджоляра і пішов працювати у колгосп. Далі була служба в армії.
Опісля Олександр разом із братами вирішили, що працюватимуть у будівельній сфері. Хлопці об’єдналися та, маючи золоті руки, почали робити ремонти у будинках та садибах односельчан. Час від часу їздили на роботу у сусідні містечка та села.
— Робили ремонти в хатах, робили паркани, копали криниці, — продовжує староста села Надія Білик, яка була директоркою школи у селі. – Тож тепер щоразу, набираючи воду із криниці у селі, згадуватимемо нашого Олександра.
Олександр разом із мамою.Фото: Іванна Андрейків
А ще, розповідають жителі села Великий Карабчіїв, мають надзвичайну вдячну згадку про свого захисника: 15 років тому він, разом із братами, зробили капітальний ремонт у храмі Різдва Пресвятої Богородиці.
— Це була дуже копітка робота. І зробили її хлопці на совість, — розповідає настоятель храму отець Юрій. — Хоча то й було небезпечно, бо купол у нашому храмі дуже високий — десь як триповерхова будівля.
Заради своєї України
Коли росіяни напали на Україну у 2014 році, добровольцем на фронт пішов один із братів Олександра Юрій. У 2015 році повістки прийшли ще й Олександру та Володимиру. Разом брати й попрямували до військкомату.
— Тоді воєнком сказав хлопцям, що мобілізувати можуть лише одного з сім’ї і порадив між собою визначитися, хто з них піде в АТО. Брати вийшли з кабінету, порадилися, повернулися назад і сказали: «Якщо йти, то лише разом», — розповідає Анатолій Швець, найстарший брат Олександра. — Так вони й пішли разом та рік пробули в АТО.
Повернувшись із АТО, Володимир поїхав у Київ працювати на будові, а Олександр продовжив військову службу за контрактом у Кам’янець-Подільському. Він був сапером міжнародного значення. Навчав саперної справи батальйон під своїм керівництвом. А ще навчав співати молодих солдатів.
— Найулюбленіша пісня мого дядька — «Рідна мати моя». Він казав всім, що мама — це найдорожче та зазначив, що «Якщо не знаєте цієї пісні, то кого ви йдете захищати?», — пригадує Іванна Андрейків, племінниця Героя. – А ще він завжди читав нам «Кобзар», і чудово знав історію України. Згадую, як ми грали на бандурі, як ми танцювали танго. Останнє наше спільне з ним танго було на Різдво… Я пам’ятаю кожен його жарт. Він вмів розвеселити і подарувати радість, вмів сказати такі слова, що навіть кожна сумна історія перетворювалася на життя, яке іскриться. З усієї нашої родини я не знаю людини, яка б так щиро і по-справжньому любила людей та Україну!
Олександр дуже любив грати на бандурі та читати «Кобзар».Фото: Іванна Андрейків
Заради своєї країни він пішов на фронт. Маючи медаль «Ветеран війни», Почесну відзнаку учасника бойових дій, Почесну відзнаку «Захисник України» та орден «За мужність» ІІІ ступеня, нарівні із молодими солдатами ішов у бій.
Разом із побратимами.Фото: Іванна Андрейків.
Підступна смерть
Олександр Швець загинув 20 грудня. Життя військового забрала ворожа міна, на яку наїхала їхня автівка. До батьківської хати у селі Великий Карабчіїв, де сьогодні проживає його мати та старший брат з дружиною (батько помер кілька років тому від важкої хвороби), Героя привезли опівночі 24 грудня. Того дня мати прощалася із другим сином.
— Молодший син Володимир трагічно загинув 3 лютого у Києві на будівництві. Якби він був живим, то обов’язково був би разом із Олександром на фронті, бо брати були дуже близькими — розповідає мати загиблого. — Вони дуже любили співати українські пісні. Вечорами під час свят ми збиралися і співали. Тепер їхні голоси уже ніколи не звучатимуть у нас вдома.
Остання дорога
Усім селом зустрічали загиблого. На колінах, у скорботі, із лампадками та квітами, проводжали захисника до батьківської хати. О восьмій ранку люди знову зійшлися до хатини. Прощалися мовчки, зі слізьми на очах, тихо обходячи закриту домовину, накриту Прапором України.
Поминальна літургія біля батьківського дому Олександра. Фото: Надія Касіяник.
Живим коридором, зі свічками, люди провели Олександра на сільську площу, а звідти автобусами поїхали до Кам’янець-Подільського. Там об 11 годині із Героєм прощалися в Будинку офіцерів. Поховали Олександра Швеця на Алеї Слави у Кам’янець-Подільському. Там проживає його дружина та двоє діток – донечка та синочок. Саме синові військові, стоячи на колінах, вручали Державний Прапор.
— Він дуже сильно хотів, щоб його діти жили в мирній країні, — каже Людмила, дружина загиблого. — Коли він йшов на фронт, то сказав: «А як же я можу не піти? Я маю бути там. Ми маємо захистити нашу Батьківщину. Хто, як не я?». Він пожертвував, і знаєте я не здивована, він завжди жертвував, про таких людей в народі кажуть: «Останню сорочку зніме і віддасть іншому…». Дякую Богу, що благословив нас бути поруч з ним, і слава Богу за насіння, яке він залишив у своїх дітях.
— Немає таких слів, щоб описати біль, плач і щем… Дихати важко, боляче, — сказала Іванна Андрейків, племінниця Героя. – Під час останньої нашої розмови я запитала його: «Вам там не холодно, ви все маєте?». А він відповів: «Мене гріє любов до Батьківщини, все ок…». Тепер йому назавжди 45. І він ніколи нам не одболить. Він любив нас усіх, та найбільше любив Україну.
