У березні із Запоріжжя до Сатанова приїхала родина Скоріченків. Волонтери, які дбають про військових і на фронті, і в медзакладах у Запоріжжі. Далі — історія переселенців, які двічі виїжджали із рідного міста. Вдруге вони добиралися до Сатанова на обстріляному уламками ракети авто.
Мотивація
«Пригадую, як одного дня приїхав мій товариш і каже: «Ходімо, вип’ємо по сто грам». А я йому відповідаю: «Та не хочу я. Чого мені пити?». Та товариш почав дуже наполягати. Я пішов, і коли той випив, почав розповідати, що бачив, як російські солдати, які увійшли у Донецьк, зв’язували руки нашим хлопцям, клали їх в колію і УРАЛом давили. Ще тоді росіяни продемонстрували свою нелюдяність та антиморальність».
Ця розмова відбулася у 2014 році — тоді, коли росіяни нахабно вторглися на українську землю. З того часу Олександр Скоріченко волонтерить. Хоча, каже 54-річний чоловік, він хотів воювати зі зброєю в руках. Та, будучи хворим на важку форму цукрового діабету, визнаний таким, що до військової служби непридатний.
— Коли я пішов у військкомат, ще тоді, у 2014 році, мені сказали, що з мене мішень дуже хороша була б, — пригадує Олександр Валерійович. — Та я все одно твердо вирішив разом із дружиною воювати проти рашистів. Хоча й іншим способом — підтримуючи наших воїнів.
Олександр Скоріченко у Сатанові, у тимчасовому домі.Фото: Домашній архів.
Пан Олександр неодноразово проводжав на фронт своїх друзів та знайомих, тому він завжди знав про потреби військових і намагався виконувати їхні запити по максимуму.
— Мав свій невеличкий бізнес у Запоріжжі — торгував на ринку різними дрібницями. І далі так: заробив гроші на ринку — і пішов купувати хлопцям ліхтарики, проводи, термоустілки, спальники, перетворювачі, дизельні генератори. Все, що просили хлопці, — розповідає волонтер. — Але я не дуже довіряю різним фондам, тому об’єднався із іншими мешканцями Запоріжжя. Разом купуємо теплі речі, робимо окопні свічки, відвідуємо поранених хлопців в лікарні та надаємо їм допомогу — майки, шкарпетки, труси. У кого що є — те той і несе.
Даної справи чоловік не полишив і після того, як виїхав із Запоріжжя. Тільки тепер допомагає не тільки військовим, але й цивільним — тим, хто залишився у своїх домівках на лінії зіткнення. А ще дбає про поранених бійців у лікарні. Організовує усе дистанційно — із Сатанова.
Військові отримують допомогу від волонтерів навіть у важкодоступних місцях.Фото: Домашній архів.
Вимушений крок
У Сатанів Олександр Скоріченко разом із дружиною, донькою та двома онуками приїхав у березні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік розумів, що тепер, так як було у 2014 році, уже не буде. Пам’ятаючи про те, що він — лише хороша мішень, розумів, що більше допоможе Україні, будучи у відносно безпечному місці. Тому як тільки з’явилася можливість, вирішив із рідними виїжджати.
— 5 березня ми виїхали із Запоріжжя. Дорога була дуже важка. Більше двох діб стояли у заторах, — пригадує пан Олександр. — Люди у паніці не витримували. Хтось буквально ліз по дахах машин, які стояли в колоні. Хтось сварився… Дуже довго все те було, та на блокпостах військові до нас дуже гарно ставилися. Під’їжджаємо до них, а вони: «Слава Україні!». Ми й відповідаємо: «Героям Слава!». Далі тільки запитували, звідки і куди, перевіряли документи через комп’ютер і бажали щасливої дороги. Навіть у комендантський час пропускали, головне просили, щоб ми не заважали пересуватися військовій техніці.
Олександр Скоріченко разом із дружиною Іриною у Сатанові.Фото: Домашній архів.
Приїхавши у Сатанівську громаду, родина Скоріченко поселилася в одному із санаторіїв.
— Було видно, що він побудований ще в радянські часи — там дуло зі всіх щілин. Ми спали одягнені, накривалися декількома ковдрами. З людини платили по 490 грн за добу, — каже переселенець.
А оскільки їх було п’ятеро, то за добу витрачали 2450 грн. І хоча у сім’ї були певні накопичення, та за два тижні їх практично не стало. Тож люди шукали альтернативне житло.
— Велика подяка пані Тетяні, керуючій маленьким профілакторієм, який розташований навпроти того санаторію, в якому ми зупинилися, — продовжує розповідати пан Олександр. — Низький уклін їй! Саме вона допомогла нам знайти житло у Сатанові. У неї син служив в Запорізькій області, і сталося так, що ми возили туди допомогу і доставили безпосередньо ще й йому. Тож ми потоваришували.
Ірина Скоріченко разом із онучкою у Сатанові.Фото: Домашній архів.
Повернення
Та влітку сім’я вирішила повернутися назад у Запоріжжя. На те була поважна причина: онучка вступала у Запорізький коледж і потрібно було забрати атестат зі школи і подати документи.
Молодша онучка Олександра Скоріченка Даринка навчається у другому класі.Фото: Домашній архів.
Старша онучка Олександра Скоріченка Поліна є студенткою коледжу.Фото: Домашній архів.
— Мали надію, хоча й дуже маленьку, що зможемо залишитися вдома, — каже чоловік. — Але почалися прильоти. Бомбити розпочинали опівночі — і аж до п’ятої ранку. Метрів за 300 від нашого дому прилетіла ракета в телевежу. Потім — на парковку, де ми ставили свою машину. Стоянки, як такої, не стало. Замість неї утворилася яма метрів 5 вглиб та вісім метрів у діаметрі. Наша машина теж постраждала. Осколками потовкло дах, лобове скло, крила, бампер.
Далі було ще гірше — орки почали бомбити будівлі. Влучили у Г-подібної форми багатоповерхівку на перехресті двох вулиць — половину будівлі впало. Прилетіло і в центр міста. Вибуховою хвилею пошкоджено будівлі кінотеатру, обладміністрації, Укрпошти, офісного центру.
— Потім стало ще цікавіше, — із сумною іронією каже пан Олександр. – Почали лупити по віддалених мікрорайонах. В одному мікрорайоні ракета влучила у багатоповерхівку. Там залишилися лише три верхні поверхи. Всі інші нижні поверхи вигоріли вщент.
Ще одна ракета пробила дірку у п’ятиповерхівці, вилетіла крізь неї та впала буквально через дорогу від ринку, де ми працювали. І знаєте, що нас врятувало? Ракета не вибухнула. Ось після цього випадку ми знову зібрали речі, сіли у своє побите авто і поїхали назад у Сатанів.
Думками там
Але думками сім’я у рідному Запоріжжі. І вони не припиняють волонтерити.
— Як подумаю, скільки наших поранених бійців лежить у лікарнях у Запоріжжі… Там всі лікарні переповнені, — із сумом каже Олександр. — Ці хлопці потребують елементарного: майки, трусів та шкарпеток. Також телефоную на передову до хлопців. Їм то спальники потрібні, то зарядні станції. І я не можу не допомагати їм.
Листи та малюнки від дітей для воїнів — дуже важливі, кажуть працівники медзакладів, які роздають допомогу пораненим військовим.Фото: Домашній архів.
Доставлена допомога від волонтерів у медзаклад в Запоріжжі.Фото: Домашній архів.
Бо біда зарах у всіх: у тих, хто залишився без житла, без рідних; тих, хто в Маріуполі чи Гуляйполі; тих, хто на нулі стоїть та спить на пінопласті. Тому дуже прошу, щоб люди не були байдужими і пам’ятали, що будь-яка допомога є важливою. Чи продуктами харчування, чи тими ж шкарпетками ми можемо надавати нашу допомогу.
Так, є ті, хто обманює. Є люди, які, на жаль, наживаються на цьому. Але не на них же світ тримається. Світ та Україна тримаються на наших хлопцях.
Якщо ви бажаєте доєднатися до волонтерської справи Олександра Скоріченка — за контактними даними звертайтеся у редакцію Городок.Сіty.
